Дотик
Шрифт:
Александр наказав продовжити асфальтову дорогу аж до Кінроса; хоча вона й петляла та звивалася цілих п’ять миль, аж поки не добігала міста, це звільнило Елізабет від необхідності користуватися вагонеткою. Для того щоб скористатися вагонеткою, їй доводилося ставити до відома пані Самерс або когось із її насуплених лакеїв, що вагонетку слід доставити від копрів до будинку. А для того щоб виїхати на коні чи на возику, треба було лише спитатися в конюшні, яка не входила до сфери відповідальності Самерс. Це було величезною перевагою! Раптом життя засіяло для Елізабет новими кольорами і набуло небачених вимірів, не в останню чергу завдяки тому, що її тіло звільнилося нарешті від усього, що пов’язувало її з Александром Кінросом.
За
Коли Рубі, уповноважена бути носієм новин, сповістила їй, що сер Едвард Вайлер і його дружина вважають нерозумним продовження статевих стосунків, Елізабет насилу стрималася, щоб не підстрибнути від радощів; та вона втрималася і примружила очі, щоб приховати свої радісні емоції. Може, Рубі й думала, що їй бракуватиме «акту», але Елізабет знала напевне, що ні.
Їзда верхи була її найулюбленішою розвагою; оскільки така їзда не вимагала наявності дороги, то Елізабет часто ломилася на Кристал у лісові хащі, якщо не заважали проїхати кущі та трава. Це, у свою чергу, привело до відкриття чарівних потаємних куточків, чия краса буквально приголомшувала її; у неї виробилася звичка годинами сидіти на якомусь камені і спостерігати за парадом живих істот довкола себе — від лірохвосток і кенгуру-валлабі до дивовижних комах. Або вона брала з собою книжку, знаючи, що тут їй ніхто не заважатиме; час від часу Елізабет відривалася від книжки, піднімала голову і мріяла про справжню свободу, яку по праву народження мали всі ті живі істоти, яких вона споглядала довкола себе.
Одного разу вона натрапила на озеро. Вона знайшла його, проїхавши досить далеко вздовж річки, коли перебувала у рішучому дослідницькому настрої і коли їй відчайдушно хотілося втекти від будь-яких обмежень та умовностей; Елізабет змушувала Кристал іти руслом ріки там, де неможливо було проїхати берегом. Відтоді як вона знайшла це озеро, вона більше нікуди й не їздила верхи — тільки туди.
Озеро лежало в невеликій западині і було досить глибоким; наповнював його водоспад, що стрибав униз великими валунами посеред пишних, як дівчачі коси, папоротей та густого довгого моху, якого не можна було зустріти в Шотландії. У чистій воді кидався у вічі буквально кожен камінець, було видно кожну рибинку та кожну креветку, прозору, як скло; видно було навіть, як несамовито калатають їхні маленькі, як червоні булавочки, серця. Хоча дерева й затіняли озеро, однаково опівдні промені сонця проникали крізь листву і, відбиваючись від поверхні води, утворювали над озером, сяйво, схоже на розплавлене золото. Усяка живність приходила сюди попити води; Елізабет знайшла досить безпечне місце поодаль від озера, щоб Кристал могла там пити воду, не ризикуючи при цьому розчавити когось із крилатих, ходячих та повзучих місцевих мешканців; для себе ж вона знайшла зручний валун, щоб на ньому сидіти, душею линучи в далекі мандри.
Озерце належало їй і тільки їй. Ліс на вершечку гори був закритий для всіх, окрім містера та місіс Кінрос, але навіть якщо там з’явився б якийсь порушник, то він ніколи б не знайшов озерце. Надто вже далеко вгору за течією воно знаходилося, надто вже важко було туди дістатися.
Ніхто зі сторонніх не міг сказати, про що думає Александр Кінрос. У мешканців будинку склалося таке враження, що він вирішив підтримувати з дружиною поштиві та цивілізовані стосунки, які не йшли далі застільних та післяобідніх розмов про видобування золота, про погоду, про нові проекти, про те, що пишуть газети, про те, що сер Генрі Паркс став головою невдалого уряду, чи про те, що містер Джон Робертсон здобув рицарський титул.
— Сер Джон Робертсон, — задумливо мовила Елізабет. — Дещо дивно, що королева вирішила дати йому рицарство. Він не належить до англіканської церкви, до того ж має підмочену репутацію як любитель поволочитися за жінками. Зазвичай такі якості сильно знижують людину в очах Її Величності.
— Сумніваюся, що її поінформували
— А чому ж?
— Тому що Джон Робертсон уже не являє собою цінну політичну фігуру. Коли таке трапляється з якимось діячем, він зазвичай пише прохання королеві, щоб вона нагородила його рицарським званням. Це щось на кшталт сигналу покинути виборчу політичну арену.
— Та невже?
— Так, моя люба. Ти не могла не помітити, що коаліційні уряди, що міняються з калейдоскопічною швидкістю, зовсім не ставлять собі конкретних цілей. Згадаєш мої слова, невдовзі Робертсон піде із законодавчої асамблеї. Його, напевне, призначать довічним депутатом верхньої палати і залишать членом виконавчої ради. Паркса ж залишать царювати в нижній палаті, — пояснив Александр і зневажливо пхикнув.
— Але Паркс також має рицарське звання, — заперечила Елізабет. — І щось поки не видно, що він збирається у відставку.
— Це, мабуть, тому, що у Паркса надто товсті щоки, — весело вишкірився Александр. — Через їхню пухку плоть очі перетворюються на щілинки і нездатні бачити довкола себе. Жарт, звісно. Просто він бундючний, цей сер Генрі. І завжди таким буде. Він також живе аж надто розкішно — а це небезпечно для політика без значних персональних статків. Робертсон — багата людина, Паркс — відносно бідна. Офіційно член парламенту не може заробляти гроші, не має права, але є таке поняття, як «подяка» за інвестиції, «чайові» для прем’єра тощо, — знизав плечима Александр. — Треба просто знати шляхи і способи, як вийти на ці приробітки, Елізабет.
— Мені він дуже сподобався, коли був у нас на прийомі.
— Так, він — цікава і чарівлива людина. І мені подобається його ідея про державну освіту дітей. Що мені в ньому не подобається, так це його аж надто піддатлива вдача. Сер Генрі гнеться туди, куди дме вітер.
Наприкінці січня 1878 року, коли Анні було десять місяців, Нелл розшукала свого татка у бібліотеці.
— Тату, — спитала вона, залазячи на коліно Александру. — А що не так з нашою Анною?
Застуканий зненацька таким запитанням, Александр повернув дворічне маля до себе і здивовано витріщився. Обличчя його доньки дедалі більше нагадувало його власне, воно було видовженим, з виступаючими бровами; воно скоріше личило б не малій дитині, а дорослій жінці. Темно-сині очі дивилися невідривно, і їхній погляд був не по роках стурбованим та занепокоєним.
— А що, на твою думку, не так з Анною? — спитав Александр, несподівано збагнувши, що майже не бачиться зі своєю молодшою донькою.
— Щось та не так, — з упевненістю в голосі мовила мала. — Пригадується, у її віці я вже розмовляла, бо я добре пам’ятаю, що ти казав тоді мені, а я — тобі, татку. Все пам’ятаю. А наша Анна й досі не може рівно сидіти у ліжку. Джейд дурить мене, вона завжди її підтримує руками кожного разу, коли я заходжу поздороватися з сестрою, але ж я однаково все це бачу. Очі Анни рухаються якось не так, вони то закочуються, то бігають туди-сюди. Вона увесь час пускає слину. Я в її віці вже вміла сидіти на горшку і пукати, а вона — ні. Ой, татку, вона така маленька й гарненька, вона — моя сестричка, але з нею щось не так, правда!
У Александра аж у роті пересохло; він облизав губи і спробував надати своєму обличчю якщо не байдужого, то хоча б нестурбованого вигляду.
— А котра зараз година? — спитав він.
Це була гра: він навчив Нелл розуміти, що показують стрілки старого дідового годинника, який «жив» у кутку його бібліотеки. Мала ніколи не помилялася, не помилилася вона й зараз.
— Шоста, татку. Крильце Метелика невдовзі зайде за мною, — захихикала вона, — а мене нема!
— А ти її сама знайди! От вона здивується! — мовив Александр, обережно опускаючи доньку на підлогу. — Якщо вже шоста, мені треба буде знайти твою маму. За годину прийде на вечерю тітонька Рубі.