Дон Кіхот
Шрифт:
Тим часом священик наказав приготувати їм поїсти, і корчмар, сподіваючись на кращу плату, постарався й зготував цілком пристойний обід. А Дон Кіхот усе спав, і вони вирішили не будити його, бо сон був йому корисніший за їжу. За обідом у присутності корчмаря, корчмарихи, корчмарівни, Маріторнес і всіх подорожніх ішла мова про незвичайне божевілля Дон Кіхота і про те, як його знайдено.
У цей час корчмар, що стояв коло дверей, сказав:
— Ось їде добряча компанія, і якщо вони завітають сюди, буде чого радіти.
— Що воно за люди? — спитав Карденіо.
— Чотири чоловіки їдуть верхи зі списами та щитами,
— А вони близько? — зацікавився священик.
— Так близько, що вже й у двір в’їздять, — відповів корчмар.
Почувши це, Доротея закрила собі обличчя серпанком, а Карденіо ввійшов у кімнату до Дон Кіхота; не встигли вони цього зробити, як ті, про кого казав корчмар, в’їхали у двір. Четверо вершників, ставні й поважні на вигляд, зійшли з коней і підійшли до жінки, щоб допомогти їй зійти з сідла, а один із них, взявши її на руки, посадив на стілець, що стояв коло дверей кімнати, куди увійшов Карденіо.
За весь цей час ніхто з них не зняв маски й не сказав і слова. Тільки жінка, сідаючи на стілець, глибоко зітхнула й опустила руки, як хвора або дуже втомлена людина. Хлопці, що йшли пішки, взяли коней і одвели їх до стайні. Бачивши все це, священик, якому дуже хотілося взнати, що воно за мовчазні люди, теж пішов до стайні і спитав про це одного з хлопців.
— Їй-право, сеньйоре, — відповів той, — я й сам не скажу, хто вони такі. Знаю тільки, що вони, мабуть, великі пани, а надто той, що здійняв із коня сеньйору. Я думаю так, бо всі ставляться до нього з повагою і роблять тільки те, що він наказує.
— А хто така сеньйора? — спитав священик.
— А цього я й зовсім не знаю, — відповів хлопець, — бо за всю дорогу не бачив навіть її обличчя. Чув тільки не раз, як вона зітхала й стогнала, немов віддавала душу Богові. І нема нічого дивного, що ми знаємо про них так мало, бо мій товариш і я зустріли їх тільки два дні тому, і вони попросили нас піти з ними до Андалузії, обіцяючи добре за це заплатити.
— А ви не чули, як вони звуть одне одного?
— Ні, бо всі вони так мовчать, що аж дивно. Чути тільки зітхання та схлипування бідної сеньйори, що зворушують нас до сліз, і ми певні, що вони везуть її силоміць. Як на її вбрання, то вона або монахиня, або, певніш, збирається до монастиря, і тим-то вона, мабуть, і сумна така, що постригається не з власної волі.
— Все може бути, — відповів священик і вернувся до Доротеї. А та, почувши зітхання замаскованої жінки, зворушилась природним почуттям жалю, підійшла до неї і спитала:
— Що з вами, сеньйоро? Якщо вам може стати в пригоді жіночий досвід, щоб полегшити горе, скажіть, а я від щирого серця пропоную вам свої послуги.
Але жінка плакала й мовчала, хоч скільки зверталася до неї Доротея, аж поки підійшов до них вершник, якого, як казав хлопець, усі слухалися, і сказав Доротеї:
— Не турбуйтеся, сеньйоро, і не пропонуйте нічого цій жінці, бо вона ніколи не буває вдячна за те, що для неї роблять, і не силкуйтесь добути від неї відповідь, якщо не хочете почути якусь брехню.
— Я ніколи не казала неправди, — сказала жінка, що досі мовчала. — Якраз через свою правдивість я й опинилась у такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном.
Карденіо, що був од жінки тільки через двері
— Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?
На ці слова жінка здивовано повернула голову і, не бачачи того, хто їх сказав, встала й хотіла ввійти в кімнату, але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду й напрочуд гарне лице, правда, трохи бліде та втомлене, а очі перебігали по всіх так швидко, немов вона збожеволіла.
Така поведінка викликала велике співчуття до неї у Доротеї й у всіх, хто дивився на жінку. Вершник схопив її за плечі і посадив знову на стілець, але не міг тим часом придержати свою маску, і вона впала на підлогу. Доротея, що обіймала жінку, підвела очі, впізнала свого чоловіка дона Фернандо, а як тільки впізнала його, застогнала розпачливо і жалібно і непритомна впала навзнак. Коли б біля неї не було цирульника, що підхопив її на руки, вона гримнулася б на підлогу.
Коли священик підбіг до неї і підняв серпанок, щоб побризкати їй водою обличчя, дон Фернандо впізнав її і немов скам’янів. Проте він тримав у своїх руках Люсінду, бо це була Люсінда, що впізнала зітхання Карденіо, як і той упізнав її голос.
Почувши, як крикнула Доротея, і гадаючи, що це був крик Люсінди, Карденіо хоробро вийшов із кімнати Дон Кіхота і перше, що побачив, був дон Фернандо, який увесь час тримав Люсінду. Фернандо побачив і одразу впізнав Карденіо, і всі вони стояли німі й збентежені, не зовсім розуміючи те, що сталося. Всі мовчали й перезиралися: Доротея дивилася на дона Фернандо, дон Фернандо на Карденіо, Карденіо на Люсінду, Люсінда на Карденіо. Люсінда перша урвала мовчанку і звернулась до дона Фернандо з такою мовою:
— Облиште мене, сеньйоре Фернандо, хоч би з поваги до самого себе, якщо не з якого іншого почуття. Дайте дотягнутись до стіни плющеві, що в’ється по ній. Спиратись на неї не могли завадити мені ні ваші намагання, ні ваші загрози, ні ваші обіцянки, ні ваші подарунки. Дивіться, якими надзвичайними та несподіваними шляхами зійшлася я знову зі своїм нареченим; а ви ж знаєте з власного досвіду, який так дорого вам коштував, що тільки смерть може стерти його з моєї пам’яті. Нехай же це викриття оберне ваше кохання на гнів, а жадання — на досаду (бо на інші почуття ви не здатні) і заберіть у мене життя; віддаючи його перед моїм любим дружиною, я вважатиму, що віддала його не дурно. Мабуть, смерть моя переконає його, що я додержала вірності йому до сконання.
Тим часом Доротея опритомніла і зі слів Люсінди зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає її зі своїх рук і не відповідає на її доводи, Доротея через силу встала, підійшла до дона Фернандо і, схилившись перед ним навколішки, сказала, вмиваючись гіркими та чарівними сльозами:
— Якщо проміння примерклого сонця, яке ти тримаєш у своїх обіймах, не засліпило ще тобі очей, то ти побачив уже, що перед тобою стоїть нещасна Доротея, яку тільки ти можеш зробити щасливою. Я — та скромна селянка, яку ти зі своєї ласки або заради своєї втіхи захотів піднести на таку височінь, що назвав її своєю. Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти чи ні, а я — твоя дружина. Про це свідчать твої власні слова, що не можуть і не повинні бути неправдиві. Про це свідчить твій підпис.