Дон Кіхот

Де Сервантес Сааведра Мигель

— Гей, сюди, в ім’я правосуддя! Оцей злодій хоче вбити мене, бо я забираю те, що мені належить!

— Брешеш, — відповів Санчо, — я не злодій, а цю здобич дістав у бою мій пан Дон Кіхот.

Дон Кіхот, що був при цьому, з великим задоволенням слухав, як захищається і нападає його зброєносець, і, добачивши в ньому здібну до цього людину, вирішив при першій же нагоді висвятити його на рицаря, бо він гадав, що Санчо не зганьбить рицарського звання.

Між іншим, під час суперечок цирульник сказав:

— Це сідло, сеньйори, належить мені так певно, як і те, що я маю померти, і я

знаю його так добре, наче сам породив його. Крім того, тут, у стайні, стоїть мій осел, який може бути за свідка. Якщо сідло не приставатиме до нього, нехай я буду найгірший падлюка. Разом із сідлом вони того ж дня вкрали у мене новий таз. Його ще й разу не вживано, і він коштує не менше як цілий ескудо.

Тут уже Дон Кіхот не міг стриматись і, ставши між цирульником та Санчо і відіпхнувши їх обох, поклав сідло на землю, щоб усі могли бачити його, поки з’ясується істина, і сказав:

— Ви можете, ваші милості, яскраво й наочно бачити помилку, в яку впадає зброєносець, що називає тазом те, що було, є і буде шоломом Мамбріна. Його я відібрав у нього після бою, як законну й дозволену здобич. В сідельні справи я не втручаюся і можу сказати тільки, що мій зброєносець Санчо питав мого дозволу, щоб зняти збрую з коня цього переможеного страхополоха й осідлати нею свого осла. Я дозволив, і він узяв її собі. А щодо обернення збруї на в’ючне сідло, то я не можу дати цьому іншого пояснення, крім звичайного — такі перетворення трапляються у рицарських пригодах. А на доказ моїх слів, Санчо, синку, біжи й принеси сюди шолом, що його цей добродій називає тазом.

— Сеньйоре, — сказав Санчо, — якщо у вас немає кращих доказів, то таз такий самий шолом Мамбріна, як збруя цього дядька — в’ючне сідло.

— Роби, що тобі кажуть, — відповів Дон Кіхот. — Не все ж у цьому замкові зачароване.

Санчо приніс таз, і Дон Кіхот, взявши його в руки, сказав:

— Дивіться, ваші милості, з якими очима насмілюється оцей зброєносець казати, що це таз, а не шолом! А я присягаюся, що цей шолом був такий самий, коли я відібрав його, і в ньому з того часу нічого не змінилося.

— Так воно і є, — сказав Санчо, — бо з того часу, як мій пан здобув його, він користувався ним тільки в баталії — в нещасливому для нас звільненні каторжників, і коли б тоді на ньому не було цього, подібного до таза, шолома, він не викрутився б так легко, бо камінців під час бою ми скуштували чимало.

РОЗДІЛ XXVI

де остаточно розвіюється сумнів щодо шолома Мамбріна та в’ючного сідла і оповідається про інші правдиві історії

— Ну, що ви скажете, ваші милості? — скрикнув цирульник. — Ці добродії стверджують, та ще й наполягають, ніби мій таз — якийсь там шолом.

— А хто казатиме протилежне, — відповів Дон Кіхот, — я доведу йому, що він бреше, коли це рицар, а коли він зброєносець, то бреше тисячу разів гірше.

Ніколас, що був при цьому, знавши характер Дон Кіхота, забажав роз’ятрити йому навіженство та повести жарти далі, щоб усі посміялися, і сказав, звертаючись до другого цирульника:

— Сеньйоре цирульнику, чи хто ви такий, знайте, що я теж належу до вашого фаху і більше як двадцять

років тому склав екзамен. Я знаю всі до одного цирульницькі прилади, а за молодих років був солдатом і дуже добре розуміюся на тому, що таке шолом, шишак, забрало та інші військові речі. З вашого дозволу я скажу, хоч завжди ладен пристати до загальної думки, що те, що сеньйор держить у руках, не тільки не таз для гоління, а таке ж далеке від нього, як біле від чорного, як правда від брехні. Отже, я кажу, що це — шолом, тільки не цілий шолом.

— Ні, звичайно, — відповів Дон Кіхот, — бо йому бракує забрала.

— Так гадаю і я, — сказав священик, зрозумівши вже наміри свого приятеля, і те ствердили Карденіо, Фернандо і його товариші.

— Що ж це таке? — скрикнув піддурений цирульник. — Хіба ж можливо, щоб стільки поважних людей казало, що це шолом, а не таз! Така комедія може здивувати весь університет, хоч які там сидять розумники. Ну, годі, коли цей таз — шолом, то сідло теж мусить бути збруєю, як каже сеньйор.

— Мені здається, що це сідло, — сказав Дон Кіхот. — Але, повторюю, сюди я не втручаюся.

— Сідло воно чи збруя, — сказав священик, — це належить розв’язати сеньйорові Дон Кіхоту, бо в цих справах ми всі даємо йому перевагу.

— Клянуся, сеньйори мої, — відповів Дон Кіхот, — у цім замку обидва рази, що я в ньому спинявся, зо мною трапились незвичайні речі, і я не зважусь певне відповідати ні на одне запитання про те, що в ньому діється. Щодо шолома, я вже висловив свою думку, а сказати, чи сідло це, чи збруя, не маю сміливості і здаюся на ваше вирішення. Мабуть, через те, що вас не висвячено на рицарів, як мене, тутешні чари не діють на вас і, маючи вільний розум, ви спроможетесь судити про все так, як воно є насправді, а не так, як мені здається.

— Певне, сеньйор Дон Кіхот цілком має рацію, — сказав дон Фернандо, — і нам належить розв’язати це питання, а щоб обґрунтувати наше рішення, я нишком зберу ваші голоси і потім повідомлю вас про наслідки.

Для тих, хто знав Дон Кіхота, все це було тільки причиною до сміху, але тим, хто не був знайомий із ним, ці жарти здавалися найбільшим безглуздям у світі. Такого погляду додержували і троє подорожніх, що на той час зайшли до корчми і, як виявилось потім, були квадрієри [63] . Але найбільше засмутився цирульник, перед очима якого таз обернуто на шолом, а в’ючне сідло, мабуть, стане розкішною військовою збруєю.

63

Квадрієр— поліцейський, стражник.

Але й ті, й другі сміялися, бачивши, як дон Фернандо ходить і одбирає у всіх голоси, запитавши нишком кожного, за що вважає він речі, через які знялася суперечка: за в’ючне сідло чи за військову збрую? Зібравши голоси від тих, хто знав Дон Кіхота, Фернандо голосно сказав:

— Річ ось у чім, добродію, я втомився збирати голоси, бо всі вважають за божевілля гадати, наче це осляче сідло, а не кінська збруя, та ще з коня гарної породи. Отже, наперекір вам і вашому ослові, це — збруя, і ви програли справу.