Частина друга

Меньшов Олександр

Гепнувся здоровань з таким звуком, нби мська стна обвалилася. З бльш-менш притомних залишився тльки той стражник, що сидв з забитим колном.

– Ну, давай до тебе, якщо нш мовчать, - я присв бля нього.

– Чго хочш?
– зло, але все ж злякано прогарчав стражник.

– Де його нструменти?
– хитнув я вбк Василя.

– Как ещйо.., - побачивши занесений кулак, чолов'яга вмить заговорив по-ншому: - Стой! Стой! Я дйствтльно нчго н знаю. На кой нам го струмнти?

– Тоб вони точно не треба, бо звик жити на халяву...

все ж?

– Е-е-е... н знаю... надо у Жрха спрашвать... Жрха Грабова... Ето го людшк баловалсь...

– Балувались? А якщо я зараз побалуюся?

– Да стой ти!
– перелякався стражник.
– Я бз подначк сказал...

– Де його знайти? Твого Жереха?

– Обично на портовой площад. Там го вотчина...

– Багато вдстба вам, той Жерех?

Тут вибгла Корчакова. Вона глянула на побоще сплеснула руками:

– Ой, мамо, що ж це таке?

– Завузьк тут у вас проходи, шановна хазяйко, - сказав я.
– Ось хлопц не розминулися... з столами. Так?

Стражник тут же закивав головою.

– Як тебе звати?
– запитав я у нього.

– --ван... Стойлов ван...

– Моя тоб порада, ване, не варто вам бльше працювати стражниками... Йдть звдти... Якщо узнаю, що цього не сталося, то наркайте на себе... До реч, на Святй Земл зараз добровольц дуже потрбн. Особливо так могутн, як ви... Второпав?

– Угу... угу...

Звичайно, я блефував. Але все ж сподваюсь, факт того, що вони анчого про мене не знають, хоч трошки змусить цих трьох бовдурв отямитися. Каятися та причащатися вони звичайно не стануть, проте деклька днв поживуть у страху.

Я розрахувався за жу, дав ще зверху за розбитий посуд, потм взяв за руку переляканого Василя, ми з ним вийшли з трактиру.

– К-к-куда... куда ми?
– перелякано промовив Ликових.

– До порту!
– браво кинув я, тут же пожалкував, що не взяв з собою зброю. А вона могла би знадобитись.

– Що ж ви... що ж ви... що ж ви наробили? Навщо себе наразили... на... а-а-а...

Василь нервово заклпав очима. Вн затремтв, наче осннй лист на втру.

– Вас... вам... е-е-е... Вони пймають! Будуть бити!
– шепотв вн.

– А ми дамо гдно вдповд!
– бравурно посмхнувся я. Але самому було не до бравади.

О, Сарн! Як все заплуталось! Причому швидко, що триндець!
– чесно кажучи, я взагал не розумв себе. Яка муха мене вкусила? Чого вчепився в цього Василя? Невже благородство заграло в дуп? Ти ж, Боре, хотв тишком-нишком... щоб нхто тебе не помтив... Як то кажуть: "Нижче трави, тише води".

А що вийшло, хай йому грець? Зараз набжать стражники в трактир, почнуть шукати баламута... тобто мене...

Тьху ти! Нхаз його бодай! Дурень ти, Боре! Дурень!
– лаюсь на себе, але розумю, що вдступати вже пзно... Я вляпався по самий причандалля! Тепер не вдразу вистрибнеш... бо штовхнув камнчик, а той вдарив другий, потягнув третй... тепер все закрутилося, наче лавина.

Портово

площ ми досягли вдносно швидко, але питання: де шукати цього Жереха? По-перше, нам навть не вдомо, як вн вигляда. А по-друге, цлком могло бути, що його сьогодн його тут нема. Та як знайдемо, то що дал?

Боре, ну ти даш! Нчого не прорахував... плану не склав... На що сподвашся?

– Ну, Василю, дивись!
– промовив я свому новому напарнику.

– Ку-у... ку-у-ди?
– перелякався той.

– Повсюди! Може побачиш когось з тих, хто тебе лупцював... та грабував...

Ми дуже довго вешталися серед народу, коли я вже хотв вд усього вдмовитися, Ликових злякано схопив мене за рукав.

– Що? Де?
– запитав я, озираючись навсбч.

– Он там, бля парапету... Бачиш вусаня? Поряд з ним рудий...

Я повернувся: на краю площ, бля самого парапету, за розвантаженою купою бочок з зображенням виноградно лози, яку викарбували на дошках, стояла невелика група людей. Дво з них жарко сперечалися. Вусатий чолов'яга, одягнений бльш-менш пристойно, сердито жестикулював та щось доказував ншому, схожому на купця. Навколо них згрудилися деклька пдозрлих особистостей, серед яких був рудий кремезний мужичок, на якого вказував Василь. Я помтив, що на ремен у нього висв чималий нж.

– Це вн... вн... вн.., - затараторив Ликових.

– Грабжник?

– Так-так... х було тро... а цей мене схопив за горло та трусив, наче грушу...

– А нш хто? Не знаш?

Василь завзято замахав головою, того дивись зараз вдрветься.

Я прикинув розклади. Отже вусань, який скорш за все був за головного серед цього рзномастого натовпу, щось вимагав вд купця. Сумнваюся, що ми з Василем спостергали пограбування. Принаймн вдкрите... Мабуть купець просто намагався домовитись з мсцевими злодюжками, щоб не чпали його товар.

– Так! Ясно, - кинув я, тут же наказав Ликових чекати бля лхтаря.

– Ви що збиратесь робити?
– перелякався Василь.

– Поки сам не знаю, - знизав я плечима та рушив до бочок.

Мене швидко помтили назустрч виступили дво чоловкв. Мж ншим також озброних ножами.

Я помтив хн дивн бляхи, зроблен по мсцевй мод. На них красувався кабан.

Перегородивши шлях, один з чоловкв нахабно спитав:

– Т чо, нмощний?

– Ну... розмова ... до того рудого...

– Чо?

– Вуха заклало? Йди продуй!

Чоловк отетеревв. Вн тут же потягнувся до ножа на ремен. Я схопив його трохи вище кист великим пальцем натиснув на м'язи, одночасно намагаючись утримати вд можливост витягнути зброю. Судячи по пиц, я зробив йому боляче. Чолов'яга секунду-другу боровся, але все ж кинув спробу оголити лезо.

– Чо там тако? А, Новк?
– звернув свою увагу вусань.

Вн вдступив вд купця та втупився на мене.

– Поговорити б хотлося, - кинув я, вдштовхуючи хлопця з ножем убк.
– Ось з цим сонцеволосим.