95-16

Рудзький Ян

— Знаю, але…

— Не гаймо часу, таксі чекає.

Джонсон грюкнув дверима і побіг за Шелем.

— Оснабрюккерштрасе, 34, — кинув він шоферові. — А тепер докладно розкажи, що сталося, — звернувся до Шеля. — Звідки в тебе ці сенсаційні відомості?

— Грубер хотів зустрітися зі мною сьогодні ввечері в «Червоній шапочці». Прийшовши туди, я побачив, що він розмовляє з Кароліною.

Джонсон нервово засовався.

— Випадково я почув частину їхньої розмови. Вони не помітили мене. Грубер намовляв Кароліну виїхати разом з ним із Гроссвізена, бо вони,

мовляв, створені для кращого життя і таке інше.

— А Кароліна?

— Не думаю, щоб вона сприймала це серйозно. Скоріше, глузувала з нього.

— Коли пішли з ресторану?

— Двадцять хвилин тому.

— Далі.

— Грубер вихвалявся, що здобув сьогодні матеріали, які, — коли я добре зрозумів, — дозволять йому вчинити малий coup d'etat [34] і значно поправити фінансове становище. Говорив досить туманно. Казав, наприклад, що я мимохіть допоміг йому відшукати цю золотоносну жилу.

— З усього цього ще не виникає, що він заволодів тими… паперами.

34

Державний переворот.

— Ні? Пам'ятаєш сцену на вокзалі?

— Звичайно!

— Запитання Грубера, які він ставив старому в камері схову, були на подив обережні й скупі. Мене це дивувало, адже він досвідчений інспектор… А ввечері він похвалявся: «Те, що сьогодні потрапило мені до рук, варте золота. Я так тішився, коли всі його шукали…» Мабуть, тобі не треба нагадувати, що ми шукали? У розпорядженні Грубера поліцейські, детективи…

— Так-так, на перший погляд, усе збігається, але що ним керувало? Звідки він знав, що в чемодані? Чоловік, який одержав чемодан, знав, що в ньому.

— Це треба ще з'ясувати.

— Дурна ситуація! Буде клопоту, доки поясню своєму начальству, як усе це скоїлося.

Деякий час вони сиділи мовчки, поглядаючи на світло рефлекторів попереду.

— Грубер знайомий з твоєю дружиною? — спитав Шель.

— Залицявся колись до неї. Я з ним побалакав як слід. Він вибачився, і ми вважали справу закінченою.

— Гм. Скажи, Пауль, хіба не дивно, що інспектор цікавиться таким дрібним ділом, як одержання з камери схову чемодана? Я гадав, що він пошле когось із своїх працівників.

— Дивно? Ти не знаєш Грубера. Він дуже честолюбний і намагається старанністю доповнити певні недоліки в… — Джонсон глянув на шофера. — Розумієш, правда? Зрештою, той факт, що я просив… Моє становище значно вище, ніж його. Але після того, що ти сказав, я не знаю, чим він керувався.

— Номер 34? — перепитав водій, гальмуючи. — Це тут, де ми недавно були?

— Так, скільки? — мовив Джонсон, виймаючи гаманець.

Шель вийшов з машини. Чорний «оппель» ще стояв край шосе. Коли таксі від'їхало, Джонсон і Шель відчинили хвіртку і зайшли в сад. Спинилися перед низьким будиночком із сірої цегли. Через середину газона вела стежка, викладена світлим пласким камінням. Усі вікна, крім одного, ліворуч, були темні.

— Спробуймо

зайти чорним ходом, — шепнув Джонсон. — Я не хочу, щоб він мав час приготуватися до нашого прийому.

Вони тихо обійшли дім і опинилися на маленькому подвір'ї. Джонсон натиснув ручку.

— Не замкнено. Іди сюди.

Зайшли до темного коридора. В будинку панувала тиша. З однієї кімнати крізь щілину пробивалася вузенька смужка світла. Навшпиньках вони підійшли до дверей. Джонсон різко пхнув їх.

Кароліна зиркнула на попрошених гостей широко розплющеними очима, підхопилася з тахти і розкрила рота, щоб закричати, але не змогла. Грубер пополотнів, вираз гніву й здивування на його обличчі змінився виразом переляку. Інспектор пригладив долонею скуйовджене волосся і зробив рух, ніби хотів підвестися.

Напружену тишу порушило сичання Джонсона:

— Ти, улесливий негіднику!

Грубер мовчав. Сидів похиливши голову, мов школяр, спійманий на гарячому. Кароліна нервово кусала губи.

Шелю стало шкода її. «Бідна Кароліна, — подумав він, — попала у таку халепу».

Джонсон не рухався. Мовчання ставало нестерпним. Грубер переміг страх і хрипло спитав:

— Чого вам треба?

Кароліна глянула на Шеля, ніби тільки тепер помітила його. Журналістові стало ніяково, але він витримав її погляд.

— Лицемірна каналія! — сказав Джонсон голосно, ступивши крок уперед.

Грубер випростався. Відчував, що повинен якось рятувати свою честь.

— Нема чого нервувати, — почав інспектор, непевно кліпаючи очима. — Можна поговорити…

— Заткнись! — буркнув американець, підходячи ближче.

Ніздрі інспектора роздулися, мускули на широкому обличчі почали дрижати, очі звузилися.

— Яке право…

Джонсон замахнувся. Лункий ляпас обірвав слова Грубера. Він заточився, обличчя його почервоніло. Стиснувши кулаки, намагався стримати збудження, потім скоса глянув на Шеля, що стояв нерухомо.

— Джонсон, — мовив здушеним од люті голосом, — ти поводишся, як тварюка. Говори, що маєш сказати, і забирайся звідси геть.

— Я можу її забрати, — Джонсон показав пальцем на Кароліну, — чи вона вже стала твоєю власністю?

— Кароліна вирішить свою долю сама.

— Справді? Скільки ти заплатив їй за ніч? Дивлячись на твою улесливу пику, гадаю, що ціна була висока!

— Пауль! — Кароліна раптово підвелася. — Хіба я питаю тебе, скільки ти платиш за візит до своєї секретарки? Ти не можеш мати претензій до мене…

— Це він наговорив тобі дурниць, так? Від такої каналії можна всього чекати.

— Може, неправда? — спитала вона агресивно.

— Це не має значення.

— Джонсон! — втрутився інспектор. — Повторюю востаннє: скажи, чого ти сюди прийшов, і забирайся геть!

Американець глянув на Грубера.

— Я попереджав тебе — не чіпляйся до Кароліни! — відказав він, цідячи слова крізь зуби. — Ти визнав тоді свою помилку… Тепер у мене лише одне бажання: наплювати тобі в пику!

— Геть звідси! Негайно! — зарепетував Грубер. — Забирайся геть!