95-16

Рудзький Ян

— А чи треба повертатися? Я ж пояснював тобі…

— Звичайно! Все можна пояснити.

Далі їхали мовчки.

Поліцейський він машину швидко й добре, біля вокзалу зробив різке півколо і зупинився перед головним входом.

— Чекай тут, Гайнц, — велів інспектор. — Ми довго не затримаємось.

У залі всі троє підійшли до великого вікна з написом «AUFBEWAHRUNG» [31] . За широким прилавком стояв низький, трохи згорблений чоловік у формі залізничника.

31

Камера

схову (нім.).

— Прошу видати нам чемодан! — сказав Джонсон, подаючи багажну квитанцію.

Старий підніс квитанцію до очей. Потім подріботів між великими полицями і деякий час копався там. Повернувся стурбований.

— Це ви залишили цей багаж? — спитав Джонсона.

— Ні, чемодан приніс, певно, чоловік на прізвище Лютце.

— Цього чемодана тут уже немає.

— Що значить «уже немає»? — крикнув Грубер, спираючись руками на прилавок.

Заклопотано крутячи квитанцію, старий пояснив:

— Недавно тут був один пан і забрав його.

Шель не вірив власним вухам. «Адже це схоже на якийсь дикий фарс!» — подумав він.

— Хто міг забрати, коли у нас є квитанція! — гримав Грубер. — Я інспектор поліції. — Він ткнув під ніс безпорадному чиновникові своє службове посвідчення. — Розкажіть докладно, хто і як забрав чемодан.

Старий нервово провів пальцем по коміру сорочки, що відставала від худої шиї.

— Так, як я розповідав, пане комісаре. Десять чи двадцять хвилин тому прийшов чоловік і попросив видати йому чемодан, залишений тут чотири дні тому. «Квитанцію, — сказав він, — я загубив, але можу перелічити, що в ньому є». Він був такий самовпевненнй…

— Сто чортів! — Грубер почервонів од люті. — Відколи це багаж видається кожному, хто приходить без квитанції, але «самовпевненнй»? Скільки років ви працюєте?

— Двадцять шість, пане інспектор.

— Давно час перевести вас на пенсію! Який він, той «самовпевненнй» тип?

Старий кілька разів нервово ковтнув слину.

— Невеликий на зріст, дуже люб'язний…

— Чоловіче! — втрутився Джонсон. — Що означає «невеликий на зріст»? Метр шістдесят, шістдесят п'ять, сімдесят?

— Може, такий, як оцей пан, — показав залізничник тремтячим пальцем на ІІІеля.

— Метр сімдесят три, — уточнив інспектор. — Колір волосся?

— Блондин.

— Очі?

— Не знаю… Здається, сині… Ні, карі.

— Обличчя? Кругле, довгасте, яке?

— Здається, довгасте.

— Скільки міг важити?

— Начебто повний, вісімдесят або дев'яносто кіло.

— Як одягнений?

— У темно-синьому костюмі. Здається, біла сорочка і галстук… Точно не знаю, сюди приходить стільки людей…

— Цей незвичайно докладний опис відповідає щонайменше чверті мешканців Гроссвізена, — сказав інспектор ущипливо, звертаючись до Джонсона й Шеля. — Чи ви не помітили чогось особливого? — питав він далі

переляканого чиновника, — Може, каблучка на його пальці, може, годинник або шрам?

Залізничник похнюпив голову:

— Ні, пане інспекторе, я не припускав, що тут щось не гаразд.

Люди, що стояли поруч, звернули на них увагу і почали прислухатися до голосної розмови. Шель, який досі поводився пасивно, нараз нахилився над прилавком:

— Ви кажете, ніби той чоловік знав, що всередині чемодана?

— Такі правила. Коли хто загубить квитанцію, то може одержати багаж, розказавши, що в ньому є.

— Що було в тому чемодані?

— Папери.

— Які папери? Чемодан був не замкнений? Який він?

— Чемодан був не замкнений, а лише перев'язаний ремінцем… Невеликий, старенький, з коричневої фібри. Папери були в однакових сірих папках.

— Ви відкривали папки?

— Ні, той пан сказав: «У чемодані двадцять чотири сірі папки з порядковими номерами на обкладинках». Я гадав, що цього досить для іденфікації.

— І-ден-ти-фі-ка-ці-ї, — поправив Грубер, акцентуючи склади. — Після того, як оглянули папки, ви закрили чемодан і віддали тому чоловікові?

— Так, я справді думав…

— Добре, добре! Ваші думки нас зовсім не цікавлять! У вас є розписка про одержання?

— Є, — квапливо ствердив старий, виймаючи з-під прилавка книжку з пошарпаними краями. Розгорнув її.

Шель глянув через плече інспектора. Підпис був, звісно, нерозбірливий.

— Не щастить нам, Пауль, — сказав він. — Вириваємося, наче мухи з павутиння, а якісь невидимі нитки зв'язують усі наші рухи.

— Гм, — промимрив Джонсон, відпихаючи книжку пальцем. — Що ж далі, інспекторе? — спитав.

— Спробуємо знайти негідника, який узяв чемодан. І якщо вкрав його…

— Ви вбачаєте іншу можливість?

— Сумніваюся, що чемодан належав Лютце.

— Ми ж пояснювали, як він попав до його рук! — нетерпляче вигукнув Шель.

— Здогади без конкретних доказів, — сказав інспектор байдуже. Глянув на людей, які стежили за ними, потім на старого залізничника, що прислухався до їхньої розмови, і додав: — Пропоную повернутися в машину і там поговорити без свідків. Тут більше ні про що не дізнаємось і нічого не допитаємося.

Вони хутенько вийшли і сіли в машину. Грубер звернувся до Шеля:

— Версію про чемодан ви чули від Лютце, правда?

— Від нього.

— Він був у нетверезому стані?

— Так.

— Ви не думаєте, що будувати свої теорії на базіканні цього п'яниці важко?

— А ви хочете вмовити мене, що вся ця історія неправдива? — сказав Шель різко.

— Не хочу вас умовляти, але я надто давно служу в поліції, щоб звіритись фантазії.

— Не можу сперечатися з представником місцевої влади. Зрештою, коли ви певні, що останні події є лише збігом обставин, то важко розраховувати на якісь наслідки, — сказав Шель, роздратований пасивністю інспектора.