95-16
Шрифт:
На перехресті Шель розпитав чергового поліцейського про дорогу і незабаром опинився на вулиці, де жив доктор Менке. Ліхтарі блідо освітлювали сірі плити тротуару; високо в темно-синьому небі мерехтіли незліченні зорі. Скрізь панував нічим не потривожений спокій. Минаючи залізні ворота, Шель окинув поглядом похмурий сад і тихий будинок з темними вікнами.
— Дивно! — пробубонів сам до себе. — Чи я не спізнився?
Він перейшов вулицю і зупинився у під'їзді одного з будинків. Одвернувся, запалив сигарету. Затуляючи
Звідки Грубер знав, що чемодан на вокзалі? Чому інспектор поліції поводився так нерозсудливо?
Роздуми Шеля перервав гучний дзвін. Рівномірні удари годинника линули над містом. Журналіст кинув недопалок на землю і затоптав. Обмірковуючи складне становище, в яке він попав, журналіст дійшов висновку, що вранці треба повідомити про незвичайні події представника Польського агентства преси в Бонні.
«Менке — Шурікке. Якщо я не помиляюся, — думав Шель, — то ця історія стане сенсацією світового масштабу. Часом варто ризикувати».
Раптом він помітив, що поруч стоїть Гюнтер. Німець цинічно посміхнувся.
— Злякав шпика, ге?
Шель стримався.
— Чого вам треба? — спитав.
— А ти чого тут шукаєш? — Гюнтер підійшов зовсім близько до журналіста.
— Я хотів… поговорити з доктором, — сказав Шель мимоволі.
Той скривився, немов укусив лимон.
— Так пізно? Час для візитів давно минув.
— Я поранений, мені треба негайно зробити перев'язку… — Шель намагався знайти якийсь переконливий аргумент.
Гюнтер зареготав.
— Тому й ховаєшся по завулках? А може, ти хотів до нас вдертися? Ти шпик! Якби це від мене залежало, розквасив би я тобі пику, а потім покликав поліцейського, щоб посадити тебе в холодну. Ходімо!
Шель зрозумів, що бійка була б на руку ворогам, тому не звернув уваги на образу.
— Куди?
— Ти ж хотів поговорити з доктором?
Вони перейшли вулицю. Гюнтер відчинив хвіртку.
— Вперед марш! — наказав він.
Коли вони ввійшли в передпокій, Гюнтер спритно обшукав кишені журналіста.
— Так, артилерії немає! — він вказав на двері: — Там!
Шель натиснув ручку. В кімнаті не було нікого. Приміщення це правило, певно, за бібліотеку. Засклені, набиті книжками шафи стояли вздовж стін. Розсіяне світло рівномірно освітлювало всю кімнату. Посередині стояв низький круглий стіл, довкола нього — зручні крісла. Підходячи до полиць, Шель пробіг поглядом заголовки книжок: «Психологія страху і жорстокості», «Фізіологія нервової системи», «Реакція організму на біль, голод, переляк і гнів», «Про природу страху» та інші.
— Ви хотіли мене бачити? — входячи, запитав Менке.
Журналіст обернувся. Доктор, одягнений у довгий синій халат, був схожий на чарівника
— Чи хотів — це інша справа. Та коли я вже тут, можемо поговорити, якщо вас влаштовує час…
— Для вас це, здається, не має значення.
— Прошу вибачення, якщо я порушив ваш сон, — Шель кинув оком на доктора: довгий халат, повстяні туфлі. «Хитрий! Усе передбачив!»
— Будь ласка, сідайте, — Менке вказав на крісло. Трохи згодом спитав: — Певно, ви знову на шляху до таємниці, від якої кров холоне в жилах? Чим можу вам служити?
Шель оддав належне його вмінню володіти собою. Менке безперечно брав активну участі, у подіях цього вечора — і в нападі, і в знищенні небезпечних документів, а тепер приймає його спокійно, мов ні про що не знає.
— Під час першого візиту я питав вас, чи Траубе згадував колись про папери.
— Я відповів тоді, що Траубе хворів на галюцинації.
— Пам'ятаю цю відповідь. Але напери — не витвір хворої фантазії.
— Ні? Яке мені діло до того?
— Завдяки випадку я сьогодні ввечері знайшов чемодан з документами. Джонсон був при цьому.
Менке примружив очі, заклав ногу на ногу і, не відводячи погляду од журналіста, сказав:
— Слухаю вас, мені цікаво.
— Ви психіатр?
— Доктор медицини, психіатрія до певної міри — моє захоплення.
— Знайдені папери повинні зацікавити вас. Це опис незвичайних експериментів.
— Ви хочете запропонувати мені купити цей… матеріал?
— Ви розраховуєте на це?
— Можливо. Щоправда, спершу треба побачити товар.
— Ви не питаєте про автора.
— А хіба це важливо?
— Для вас — надзвичайно!
Брови доктора полізли вгору.
— Для мене? Та говоріть же нарешті зрозуміло! — вигукнув Менке роздратовано.
— Будь ласка. Автором названого матеріалу є доктор Бруно Шурікке.
— Я десь чув це прізвище, — сказав Менке, подумавши.
— Концентраційний табір у Вольфсбруку, — допоміг йому Шель.
Доктор махнув рукою.
— Якщо я правильно зрозумів, ви шукаєте покупця на матеріали про психологічні експерименти, проведені якимсь доктором Шурікке. Але не збагну, чому ви приходите з цим до мене, і до того ж опівночі?
Шель нахилився вперед.
— У кімнаті покійного Траубе я знайшов два рецепти, написані вашою рукою…
— Боже мій! Чи ви не п'яні? Яке відношення до всього цього мають мої рецепти?
— Спокійно, докторе. Ми з Джонсоном довели, що почерк, яким написано помітки на паперах з концентраційного табору, і почерк на рецептах — один і той же. Ми дійшли висновку, що доктор Менке і військовий злочинець Шурікке — це одна й та ж особа.
Вони дивилися один на одного, як два фехтувальники перед змаганням. У кімнаті запала неприємна тиша. Нарешті Менке повільно пригладив сиву бороду і спокійно кинув: