95-16

Рудзький Ян

Кілька секунд вони мовчки дивилися один одному в очі.

— Ви бачите, де я опинився? — тихо обізвався Лютце.

— У лікарні.

— Отож і воно, що в лікарні!

— Пане Лютце, всю справу взяла до своїх рук поліція, вам уже ніщо не загрожує…

— Ви взяли чемодан?

— Ні, він якось дивно зник з камери схову. Хтось прийшов, сказав, що в ньому є, і забрав перед самісіньким нашим приїздом.

— Отож і воно! — повторив Лютце.

Журналіст був розчарований. Він розраховував на допомогу цієї людини і ошукався у своїх сподіваннях. Лютце, заляканий

тим, що сталося, боявся говорити відверто. Шелю раптом стало ніяково. Від нього нічого не залежить, він тут зовсім самотній, безсило тупцяє на місці, а чиїсь очі невідомо звідки весь час стежать за ним. Куди б він не звернувся, до чого б не доторкнувся, все лопається, наче мильні бульбашки.

Дивлячись на безкровне обличчя хворого, Шель шукав способу зламати вперте мовчання. Доктор Менке ні в чому не допоміг, перед умовленою зустріччю Лютце попадає під машину, квитанцію про здачу чемодана в камеру схову приносить поштар, чемодан зникає, старий чиновник на вокзалі твердить, що нічого не знає, а тепер Лютце відмовляє в допомозі. Шель безпорадно стиснув кулаки.

— Пане Лютце! — сказав він. — Ви можете бути цілком певні, що я збережу таємницю. Ви — єдина людина, яка може допомогти мені розв'язати цю заплутану справу. Вірте мені. Чого Леон хотів од мене? Чому наклав на себе руки? Де шукати справжньої причини його смерті?

Лютце облизав пошерхлі губи.

— У вас немає іншої турботи?

— Це все, що ви можете мені сказати?

— Ні, не все. Я дам вам добру раду: нікому не вірте і якнайшвидше виїздіть із Гроссвізена.

Шель усе ще не здавався.

— Хто на вас наїхав?

— Машина.

— Хто?

— Не знаю.

— Чому ви надіслали квитанцію поштою, а не чекали до ранку?

Хворий пильно глянув на журналіста.

— Ніч довга… — відказав і одвернувся.

Шель зрозумів, що нічого більше не доб'ється. Підвівся.

— Вам щось треба?

— Спокою і… півлітра чистої, — прошепотів Лютце.

Бар'єр, що перетинав велику кімнату посередині, відгороджував місце для відвідувачів од столів поліцейських-вартових. У повітрі стояв нудотний сморід тютюнового диму. Входячи, Шель одразу ж помітив поліцейського, який супроводив інспектора Грубера вранці.

— Знову зустрічаємось, — обізвався журналіст, підходячи до бар'єра.

Поліцейський підозріливо глянув на нього.

— Ви були з нами на вокзалі? — сказав він непевно.

— Авжеж. Потім разом їхали на Ейхенштрасе, — нагадав Шель.

— Справді. Ви прийшли поговорити з інспектором? На жаль, його немає, поїхав кудись зразу ж після вокзалу і досі не повернувся.

На столі вартового задзвонив телефон.

— Polizeiamt [32] , — відказав вартовий. — Інспектор? Ні, кажу вам втретє, не знаю, куди поїхав, і не знаю, коли повернеться! — Він поклав трубку. — Нахаба якийсь, — пробурмотів. — Допитується від самісінького ранку.

32

Поліція (нім.).

— Мені

зовсім не обов'язково бачити інспектора, — повів Шель далі перервану розмову. — Я тільки хотів запитати.

— Слухаю.

— Я приїхав до Гроссвізена вчора і пробуду тут, очевидно, ще день, а може, два. Не знаю, чи треба мені прописуватись, як ви гадаєте?

— На три-чотири дні? Не треба. Зрештою, інспектор вас знає.

— От і добре, спасибі, — подякував Шель і, зробивши нерішучий жест, ніби хотів уже йти, додав: — П'ять днів тому мій приятель, Леон Траубе, покінчив самогубством. Я хотів би знати, хто у вас вів цю справу і, якщо це можливо, поговорити з ним. Може, покійник залишив якісь речі?

— Те, що Траубе залишив, не має ніякої цінності. Клуночок з одягом, книжками і особистими речами лежить у нас на складі. Справу вів асистент інспектора Грубера, слідчий Земмінгер. На жаль, його немає.

— Дуже вам вдячний.

Шель вийшов з поліцейського участку і попрямував до «ІПнайдере Люнх Штубе». Замовив омлет і каву. Їв і думав, аналізуючи кожну деталь дивовижної і заплутаної історії.

Весь вільний час після обіду Шель провів у таборі для переселенців на Веберштрасе. Ці відвідини справили на нього надзвичайно сумне враження.

Вишикувані рівними рядами бараки колишньої військової частини вермахту вміщали близько 400 чоловік. Журналіста зустріли зацікавлено і з недовір'ям. Розмова стала невимушеною тільки через якусь годину. В кожній розповіді чулося одне й те саме: розчарування по приїзді, виснажливі формальності, бюрократизм розпоряджень, неприязнь місцевого населення і — ніяких надій на майбутнє.

Люди жили в цьому таборі місяців по дев'ять, але іноді, траплялося, й роками. Літні майже не сподівалися дістати роботу, молоді мріяли виїхати за океан — у Канаду, Австралію…

Під пласкими дахами занедбаних бараків мешкали байдужість, пригніченість і… ностальгія.

На місто опускалися сутінки. Прямокутні вікна яскріли жовтим світлом. На фасадах будинків сяяли і мерехтіли неонові написи:

TRINK COCA-COLA… «SUNIL» WASCHT WEISS… NUROPTA LOWE T. V! [33]

Монотонно шуміли автомобілі і моторолери, з ресторанів линули звуки музики. Надходила спокійна, погожа ніч. Жителі Гроссвізена сиділи в пивних, гуляли на вулицях, спочивали біля відчинених вікон своїх будинків.

33

Пийте кока-кола. «Суніл» чисто вимиває. Тільки оптом (нім.).

Шель повільно прямував до парку, де містився ресторан «Червона шапочка». Ішов і думав, що дасть йому зустріч з Грубером. Може, той проллє хоч трохи світла на загадкову справу? Може, слідство дало якісь наслідки?.. В парку журналіст ще здалеку почув голоси, сміх, музику. Над терасою і довкола саду висіли гірлянди штучних квітів, кольорові лампочки та ліхтарики: барвисте світло просвічувало крізь листя дерев. Поблизу стояло кілька машин.

Шель уповільнив ходу. Якщо інспектора ще немає, то він от-от має надійти.