95-16

Рудзький Ян

— Чому?

— Не здогадуєшся? Брати Шурікке готували собі безпечне й затишне гніздечко і тому не хотіли ризикувати.

— А конвой?

— То були довірені есесівці. А втім, невідомо, яка б доля їх спіткала. Подумай, чоловіче, як нам пощастило ході! Коли б не та влучна, кинута у слушний момент бомба…

— Ти був би ще одною «жертвою кривавої війни», — закінчила Кароліна, стримуючи позіхання.

Шель непевно всміхнувся.

— А ви? — спитав. — Що ви робили в той час?

— Вас це справді цікавить? Ходила до п'ятого класу

початкової школи в Урі.

— Важко уявити вас дівчинкою з кісками, що біжить до школи з ранцем, у якому торохтить пенал. Але повернімося до наших спогадів.

Кароліна скривилась і почала уважно розглядати замок на неприступних скелях.

— Що сталося з братами Шурікке? — спитав Шель.

— Виїхали до Іспанії. У них був, як виявилося, значний рахунок в одному з мадрідських банків.

— Передбачливі.

— Так, крайсляйтера Шурікке вже немає в живих, два роки тому помер у Барселоні від інфаркту. Його брат тішиться спокійною старістю. На жаль, нічим його звідти витягти. Нищимо тих негідників, де тільки можемо, проте ще багато уникнуло кари.

— Отже, у підвалі не було ніякої похмурої таємниці, лише запаси консервів?

— Наскільки мені відомо. Чому ти питаєш?

— У мене була сьогодні цікава, швидше — неприємна зустріч з якимсь Лютце.

— Ганьба Гроссвізена, — сказала Кароліна. — Випиймо за його здоров'я! — Вона підвелася, розгладжуючи сукню. — Будь ласка, розливайте собі. А я приготую щось поїсти, ви, мабуть, зголодніли? — Не чекаючи відповіді, Кароліна вийшла, наспівуючи мелодію, яку саме грали по телевізору.

Шель скоса зиркнув на неї. Джонсон помітив його погляд і неспокійно поворухнувся.

— Зустріч з Лютце не могла бути приємною, але скажи, чим вона цікава? — спитав він хутенько.

— Лютце був добре знайомий з Леоном, правда?

— Вони зустрічались, а що їх єднало, — Джонсон розвів руками, — бог їх знає. Це зовсім протилежні характери. Один гіркий п'яниця, зацікавлений тільки в тому, щоб роздобути грошей на пляшку шнапсу, а другий психопат, май на увазі, непитущий.

— А проте Леон довіряв Лютце.

Джонсон кивнув головою:

— Наскільки я знаю, так.

— Лютце, коли я зустрів його, був сильно напідпитку, тому важко назвати нашу спробу порозумітися розмовою. Але в його белькотінні мене здивувала одна деталь: він сказав: «Леон залишив чемодан, чемодан з підвалу». На жаль, більше нічого не пощастило з нього витягнути. Я одвіз його до бункера. Там у п'яниці стався шалений припадок, і він, мабуть, спить і досі. Що могли означати його слова, Пауль?

— Це справді цікаво! — американець задивився на екран телевізора. — Цікаво! — повторив він. — Невже Леон щось вигріб? Однак підвалів багато. Ми ж поєднуємо ці слова з «нашим» підвалом.

— Леон же був з нами.

— Справді, не розумію. Варто пошукати в бункері цього чемодана.

— Не думаю, щоб ми знайшли його там, якщо він взагалі є.

— Тоді де ж?

— Не знаю. Мене більше цікавить, що може бути

в чемодані і чи має це якийсь зв'язок із смертю Леона.

— Припущення, ніби Леон відкрив щось важливе, а потім наклав на себе руки, не логічне.

— Маєш рацію, Пауль. Дивне самогубство нашого приятеля заперечує всі можливі теорії. Єдиний вихід — добути у Лютце цього таємничого чемодана.

— У тебе є який-небудь план?

— Я залишив Лютце записку, що хочу з ним поговорити. Він знає моє прізвище, мабуть, Леон казав йому про мене. Сходжу до нього.

На порозі з'явилася Кароліна.

— Ви й досі не скінчили? Тоді розмовляйте і їжте, — сказала вона, ставлячи на стіл тарілки з хлібом, шинкою, холодним м'ясом та різними іншими апетитними закусками.

Шель попросив пробачення і вийшов до ванної. Миючи руки, він чув, як Кароліна хазяйнувала на кухні. З кімнати долинав голос Джонсона. «Розмовляє сам з собою?» — подумав журналіст.

Коли Шель повернувся до кімнати, американець саме засував фіранку на вікні.

— Сідай, Джоне, і покуштуй наших ласощів, — запросив він приятеля.

— Просто з банок, — додала Кароліна.

Чоловіки, захоплені своїми думками, їли швидко. Випили пляшку сухого вина, і настрій трохи поліпшився. Кароліна заходилася прибирати з столу.

— Даю вам ще чверть години на розмову, — сказала вона. — Через двадцять хвилин гратиме оркестр Карла Богландера. Оскільки мій чоловік танцює лише тоді, коли замість гвіздка ударить молотком по власному пальцю, оголошую вас своїм партнером… О, знаю, знаю! — вигукнула вона, побачивши нерішучість Шеля. — «З мене поганий танцюрист», — хотіли ви сказати. Охоче дам вам безплатний урок. — Тримаючи в руках гору тарілок, додала: — Отже, розмовляйте! Один, два, три!

Джонсон над силу всміхнувся.

— Що ж, користуймось з наших п'ятнадцяти хвилин, — сказав Шель. — Матимеш час завтра вранці?

— Щоб відвідати Лютце?

— Еге ж.

— Звичайно, піду з тобою. Справа починає мене інтригувати.

— Чудово! Слухай далі. Я був сьогодні також у доктора Менке.

— У нього? Чого?

— Хотів дізнатися щось нове про Леона.

— І що ж вельмишановний доктор Менке?

— Що це за людина, Пауль?

— Старий дивак, який уподобав собі театральну позу достойного патріарха. Безумовно, компетентний і заможний лікар.

— Гм, він прочитав мені коротеньку лекцію про Леонову хворобу. Говорив складно, стисло і дуже впевнено, але…

— Але що?

— Його очі… А втім, це неважно!. — Шель загасив недопалок і глянув на зосередженого хазяїна. — Я відрекомендувався докторові як Ян Шель з Польщі. Сказав, що був другом Леона Траубе і що ти міг би підтвердити мої слова. В розмові Менке спитав, чи я керуюсь інтуїцією. Я відповів, що в мене є шосте почуття, тоді він саркастично зауважив, що це необхідно для моєї професії. Це мене дивує. Розумієш, Пауль? Доктор Менке, якого я бачив уперше в житті, знає про мою професію!