Зло
Шрифт:
І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки б відчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!
– Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.
Ян усміхнувся:
– Я
– Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!
– Це було нескладно. – Він примружив очі. – Ми маємо багато спільного.
– Наприклад? – Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.
– Як і він, я втрачаю від тебе розум.
Куди поспішають хвилини? Чому не можна ухопити їх, немов неслухняне собача, посадити на міцний поводок і тримати при собі, скільки заманеться?
Початок на десяту. Ми розмовляли, розмовляли, розмовляли. Я й не пам'ятаю, що їла, що пила. Не пам'ятаю, як виглядав офіціант, і чи був він взагалі. Не знаю, у якому ми були ресторані. Я бачила лише Яна і вогонь каміна за його спиною. Ми розповідали один одному випадки з дитинства, відкривали таємниці, ділилися планами і спогадами, обговорювали сотні тем і не могли зупинитися.
Мені здавалося, ніби все життя до зустрічі з Яном я була німою і глухою. Розмова приносила майже фізичну насолоду, її інтимність стерла всі межі, оволоділа кожною клітиною мого тіла, кожною думкою мого розуму. Минуле сплелося з майбутнім у дивний візерунок, в якому реальність була лише одним із фрагментів.
– Чому ти став саме архітектором?
– Я жадав створювати, а не руйнувати. Після армії це бажання стало ще сильнішим.
– Там було страшно?
– Де?
– На війні. Ти ж був там, так?
– Так. Там було страшно. Кожну країну можна перетворити на справжнє пекло. Навіть таку гарну, як Афганістан.
– Яке щастя, що я не бачила війни.
Він лукаво всміхнувся. Розбещений тринадцятирічний хлопчисько.
– Невже? А в мене таке враження, що твої зап'ястки нещодавно вистояли в добрячій битві.
Я відмахнулася:
– Та це я просто поранилася, коли…
– Ні, ні, ні!– Він відмахнувся обома руками від моєї невмілої брехні і відкинувся на спинку крісла. – Не
– Гаразд. – Я подивилася на синці, які підступно виглядали з-під рукавів. Нічого не допомогло – ні крем, ні пудра.
– Вони – огидні, так?
Здивований погляд.
– Хто?
– Мої руки. – Я зітхнула. – В синіх плямах та ще й…
– Прости дитині, бо не розуміє, що каже! Зіронько моя, та в тебе найпрекрасніші в світі руки. Тендітні, граційні, ніжні. Слабкі жіночі руки, які легко зламають найсильнішого чоловіка. Дай-но їх сюди!
Я простягнула йому свої долоні. Він обережно накрив мої пальці своїми, підніс до губів і почав зігрівати своїм диханням.
– Твої руки бездоганні, як ти сама. Якби я був скульптором, я б вирізьбив їх з каменю берегових скель, щоб їх тендітність змагалася з вітром. Просто зараз вони – двоє поранених птахів. Але я вилікую їх, ми вилікуємо їх разом.
Я дивилася на нього широко розплющеними очима, побоюючись пропустити хоч слово, приголомшена раптовим вибухом такої безмежної ніжности, зачарована його голосом і тим, що я бачила в його очах. Я бачила себе. Розумієте? Себе! Не лише своє тіло, як в очах інших чоловіків, а всю Марго, в усіх моїх виявах: Марго – людина, Марго – жінка, Марго – дитина, Марго – сестра, Марго – співрозмовник, Марго – перекладач, Марго – коханка, Марго – чаклунка, Марго – кішка і ще чимало таких Марго, які складали мене. Таку, яка я є, а не таку, якою він хотів мене бачити. Ян відкривав мене для мене, приймав мене всю, без обмежень: мої недоліки і мої чесноти. Я захоплювалася цим чоловіком.
Моя рука гладила його щоку – білий птах на темному граніті обличчя. Які теплі очі… Цікаво, а чи буває полум'я чорним? Мабуть, буває, бо я бачила це полум'я в його очах. Я піднесла до них свої руки і відчувала тепло, яке випромінював його погляд.
– Мені так тепло від твоїх очей, Яне! Взимку я б могла бігати по снігу босоніж і, доки б ти на мене дивився, не відчувала б холоду, лише спеку твого погляду.