Зло
Шрифт:
Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих– видих, і відчинила двері. На площадці стояв… ніхто. Точніше, він там не стояв. А ще точніше, там ніхто не стояв, там нікого не було, жодної душі. Спершу я нічого не відчула – ані розчарування, ані збентежености. Мабуть, серцю не вдаються такі швидкі переходи від однієї емоції до іншої. Але хвилювання теж зникло. Хоч щось.
Я відступила назад, щоб зачинити двері, коли побачила її. На килимку, перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не розмірковуючи,
Я підвела очі. Навпроти мене, так само навпочіпки, сидів Ян. Дві чорних безодні його очей. Він мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зі скла. Ми підвелися разом, і тепер я побачила, що він тримав у другій руці, яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкішний букет білих троянд. Ян уставив чорну троянду до інших, ліворуч від центра букета. «Як серце», – подумала я. Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:
– Здрастуй.
Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:
– Здрастуй… те.
Ян теж перейшов на шепіт:
– Не треба «те».
Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.
– Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.
– Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? – Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:
– Тому, що ти тут – не сам.
Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?
Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними – тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?
Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, – про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.
Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.
– Марго, обережніше
– Чому? – Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:
– Тому, що вона – королева.
Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.
– А інші?
Він зневажливо махнув рукою:
– О, інші цілком безпечні – жодного шпичака, жодної несподіванки.
– Це тому, що вони – лише свита?
– Вгадала. – Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.
– Яне, навчи мене мові квітів!
– Не можу.
– Чому?
– Ти вже нею розмовляєш.
– Як це?
– У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.
– Бо вона – прекрасна.
– Ні. Ти – прекрасна.
Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.
На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:
– Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!
Ян усміхнувся:
– Ти ревнуєш? – Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.