Зброя вогню

Завітайло Тарас

Інша справа з навченими відьмами. Вони довго навчались чародійству і були дуже лихими. Вважалося, що вони мають на собі великий гріх. Як правило, такі відьми тяжко помирали, бо грішна душа не могла відірватися від тіла. Тоді навіть розбирали стелю в хаті, щоб полегшити смерть.

Всі відьми за народними уявленнями могли впливати на погоду, насилати дощ або посуху. На полях відьми часто завивали різної форми закрутки з колосся для злої ворожби.

Слово «відьма» походить від індоєвропейського слова «відати, знати».

Віра в існування

відьом притаманна слов’янам і германським народам. Дослідники стверджують, що у інших європейських народів замість відьом існують чаклунки, але це зовсім інші істоти. Відьми, на відміну від чаклунок і чарівниць, літають на шабаш (у нас — на Лису Гору, у Німеччині — на Блоксберґ) — розгульне бенкетування з танцями та ворожбою. Для цього вони варять магічне зілля, мастяться ним, завдяки чому і можуть літати.

Серед слов’ян відьми відомі, в основному, в поляків та українців. У Росії слово «відьма» майже завжди супроводжувалось епітетом «київська» або «конотопська».

ВОВКУЛАКА (вовкун) — людина, яка з власної волі чи під впливом якихось інших сил може перетворюватися на вовка. Цей образ, на відміну від своєрідного образа відьом, характерний для міфології усіх європейських (індоєвропейських) народів. В Україні вірування в вовкулаків існує з давніх-давен — свідчення про це знаходимо ще в Геродота і в «Слові о полку Ігореві». Про вовкулаків розповідали різні історії — що у них можуть виростати крила, вони злітають у небо і спричиняють затемнення сонця. У південних слов’ян така істота пожирала місяць. Вовкулаками ставали в основному чоловіки — від народження або в результаті чарів, що могли накласти на звичайну людину. Етнографи вважають, що таке ритуальне переродження людини у вовка було частиною обряду ініціації (тобто посвячення у доросле життя) хлопчиків в усіх індоєвропейських народів. В Україні до початку XX століття «вовками» називали членів парубоцьких громад.

Деякі західні дослідники вважають, що образ вовкулак є оригінальними витвором саме слов’янської демонології, а від слов’ян цей образ запозичили греки, албанці, румуни (A. Br"uckner). Інший дослідник С. Максимов писав: «Незважаючи на те, що це вірування характерне для всіх європейських народів, найпоширенішим і найстійкішим воно є на півдні та заході. Наприклад, у той час, як у Великоросії віра у вовкулаків прижилась надзвичайно слабо, у середовищі білорусів та малоросів вона є закінченою, повною живих образів і цілковито щирою».

ДОМОВИК (домовий служка, хованець, гуркало) — дух домашнього вогнища. У давнину був відомий народам всієї Європи — наприклад пенати та лари у давньому Римі. Мало хто з людей його бачив, в основному — чули, як він пересуває предмети. Його уявляли в образі маленького чоловічка. Він міг приносити багато доброго до хати, бути охоронцем домашнього вогнища, якщо господарі до нього ставилися з повагою. Поганим хазяям він умисне робив капості, тому домовика намагались улестити.

Жив він, як правило, у найтеплішому закутку хати — за піччю. Коли випікали весільний коровай, домашньому духу кидали у піч спеціально спечені маленькі хлібинки. Ще одним улюбленим місцем проживання домовиків було горище. Тому хороший хазяїн обов’язково залишав на горищі хліб і сіль. Коли

переходили до нової хати, то вночі лізли на горище і просили, щоб домовик перейшов до нового житла. Домовик часто навідувався на конюшню. Якщо був у гуморі — то красиво заплітав в коси гриви коней. Але якщо був розлючений — міг кататися на тварині всю ніч.

Під впливом християнства народ перетворив домовика у домашнього чорта (дідька).

ЗНАХАР (знахарка) — людина, яка лікує різними немедичними засобами: травами, замовляннями та різними специфічними ритуальними діями. Слово походить від давньослов’янського «знати». Це поняття відоме всім слов’янським народам.

ЛІСОВИК (чугайстер, полісун) — надприродна істота попелястого кольору, з довгим волоссям, схожа на людину. Живе у лісі та випасає лісових тварин як свійську худобу. На зріст лісовики бувають, як люди або великі дерева. Найчастіше лісовики показувалися людям в образі старого діда з довгою сивою бородою. Такий дід міг дати людям шалене багатство. Лісовики можуть ставати невидимими та морочити людей — водити їх по лісу навкруги та заводити у нетрі, очерети й болота, і реготати. Але до деяких людей можуть бути добрими і навіть допомагати — рубати дрова, виводити на правильний шлях, показувати, де заховані скарби.

МАВКА (нявка) — міфічна істота в образі красивої дівчини з довгим розпущеним волоссям. Мавки були лісовими або гірськими нижчими божествами, демонами. Первинна, дуже древня форма імені цієї істоти — нявка, від праслов’янського «навь», тобто «покійник», душа покійника. У давнину мавками називали душі померлих молодих дівчат. Вони були не тільки вродливі, але й веселі, добродушні, любили танцювати, товаришували з людьми. Вважалося, що там, де танцювали мавки, все розквітало.

ОПИР (упир, вампір) — міфічна істота, мрець, що висмоктує кров із живих людей. Б. Рибаков вважає, що віра в упирів і берегинь є найдавнішою з усіх слов’янських дохристиянських вірувань. Праслов’янське слово «пир», від якого походить «опир», означало «вогонь». Ця назва збережена в таких українських словах, як «пирити» (червоніти від гніву), чеському «пир» — «жар», «розпечений попіл». До того ж вважали, що упирі схожі на людей, тільки в них червоні обличчя.

Як вважають дослідники, інші європейські мови запозичили назву «вампір» від слов’янського «опир». Найдавнішим запозиченням є грецьке «вампір», яке згодом перекочувало до європейських мов (французької, німецької, англійської). Цей персонаж є оригінальним витвором саме слов’янських народів, особливо східних і південних. Західні слов’яни, зокрема поляки, запозичили цей образ і його назву з української мови, оскільки у старопольських пам’ятках цієї назви не зафіксовано (A. Br"uckner).