Великий день iнкiв

Хистка,

примарна тінь перебігає через галявину і піднімається сходами на терасу дому. Ще дві тіні відділились від похмурої стіни лісу й нагинці поспішають за нею.

— Юкате, постав антену! — наказує притишеним, тривожним голосом той, що перший вбіг на терасу.

Зміїсто-гнучке тіло індіянина, виблискуючи у місячному сяйві, хутко злітає по стовбуру пальми на гасієнду. Шелестить бананове листя. Тонка жердина звелась над дахом.

— Готово, сеньйоре!

Шурхітлива тінь птахом осідає на землю, чути її легкі кроки, рипіння сходів.

Тим часом високий чоловік у крислатому капелюсі-сомбреро, переступивши поріг дому, дістає з кишені ліхтар і починає швидко, гарячково обмацувати світлом підлогу. Тремтливе кружальце стрибає в куток, зламується химерно і враз вихоплює з пітьми замотаний у брезент довгастий ящик.

— Апарат цілий! — радо вигукує чоловік у сомбреро. — Ану, хлопче, допоможи мені поставити цю річ на стіл. Ми повинні встигнути… Ми ще маємо час…

Важко дихають груди, дві пари рук обережно ставлять апарат на стіл. Чоловік у сомбреро приєднує батареї. Коли б встигнути!.. Треба будь-що кинути в далекий світ кілька страшних, неймовірних слів… Пальці невміло намацують ручку, такі довгі, мовби аж прозорі пальці з сухою шкірою. Повертають її, крутять, підладновують щось, настроюють. Тільки ці пальці зараз і видно в кімнаті, тільки вони й живуть у цьому темному світі, в цій наповненій тишею пустці.

Миготять індикатори, жевріє шкала.

— Юкате, що там надворі? — повертає до індіянина голову чоловік у сомбреро.

— Флоріс на чатах, сеньйоре.

— Гаразд. Зачини двері. — Чоловік схиляється над апаратом. — Слухайте, люди честі й доброї волі. До вашого серця звертається доктор Ван-Саунгейнлер…

Крізь прочинені двері просовується голова. Це — Флоріс, той, що вартував біля гасієнди. Матово поблискують голі плечі і довге чорне волосся. Бронзова шия напружена.

— Що там, Флоріс? — питає Ван-Саунгейнлер. — Що сталося? Чому брат Флоріс залишив свій пост?

— Я чую кроки… Багато людей… І коні… Вони вже в долині…

Ван-Саунгейнлер нервово відмахується. Брат Флоріс повинен негайно йти надвір. Але індіянин стоїть у дверях.

— Вони вже близько, сеньйоре!..

Чоловік у сомбреро міцно тримається за настроювачі. Голос його підноситься до гнівних нот:

— Я, доктор Ван-Саунгейнлер, звертаюся до совісті й серця всіх чесних людей світу. Трагічну таємницю сельви розкрито. Біля гори Комо на останній стежці інків учинено злочин. Масовий геноцид [1] підтверджено фактами. Людство повинне знати…

На подвір’ї чути важкі кроки. Тріщить повалений пліт.

— Вони оточують гасієнду! — кричить Флоріс нажаханим голосом, ускочивши в хатину і щосили навалившись на двері. — Скоріше, сеньйоре!

— А як же апарат?

— Вони

схоплять вас. Рятуйтесь, сеньйоре!

Індіяни зривають з вікна жалюзі. Місячне сяйво хлюпає їм у лице, заливає груди, плечі. Юкате вистрибнув першим. За ним — Ван-Саунгейнлер. Останнім Флоріс.

Червоні вічка-індикатори злякано тремтять у пітьмі.

Удари прикладів струшують дім. Розчахнулись двері. Світло ліхтаря пронизує кімнату.

— Карамба! — вигукує темна постать. — Пташка вилетіла з гнізда. Знову ми запізнились, капрале. Цим дияволам допомагає сама сельва.

Покинутий апарат байдужно кліпає вічками. За вікном в блакитному місячному сяйві грізно шумить безмежний океан ночі.

Над містом — безбарвне, випалене небо. Сонце тремтить, мліє, немов згусток вогняної лави.

Біля кінної статуї Болівара [2] непорушно стоїть поліцейський. Чорні металеві очі коня втупилися в безлюдний майдан. Здається, ось-ось чавунний скакун скине свого гордого вершника і, здибившись люто, полетить у далекі гори, де, оповиті туманом, дрімають чорні ліси, де вирують водоспади і хижа пума чатує свою жертву.

Професор Крутояр іде повільною, втомленою ходою, очі опущені додолу, чоло покраяне зморшками задуми. Надто багато сліпучого світла на цій вулиці, краще дивитися собі під ноги.

Біля статуї Болівара він зупиняється. Йому здається, ніби хтось, скрадаючись, іде за ним назирці. Професор оглядається, але нікого не бачить.

В пам’яті його спливає нещодавня подорож, довгі дні виснажливого блукання по льяносах і тропічних нетрях. Там, у найглухіших закутках Орінокської долини, його теж не кидало почуття, що за ними стежать, чиїсь невидимі, пильні очі тягнуться за кожним їхнім кроком, зважують кожен їхній вчинок, наслухаються, пильнують, беруть собі на карб. Та й лікар Бунч, опасистий, з обважнілим обличчям чоловік, також скаржився, що відколи вони вирушили в подорож по Оріноко, йому весь час здається, ніби за ними хтось стежить. Тільки молодий, хвацький географ Ілько Самсонов і професорів син Олесь не відали ніяких хвилювань, сприймаючи подорож просто й безпосередньо, як мінливу, захоплюючу картину.

Зараз вони всі відпочивають у готелі. Завтра вранці літак підніме їх у повітря, і вони, глянувши востаннє на сонні води Оріноко, подадуться далі на південь, де їх чекають нові пригоди, нові небезпеки і відкриття.

Крутояр витер хустиною чоло. Від сірих, припорошених плит тротуару пашіло жаром. Білі будиночки з плескатими дахами ховалися в закурених, сизо-жовтих купах акацій.

Десятиденна подорож по Оріноко принесла очоленій Крутояром експедиції багато цікавих несподіванок. Експедиція надибала на людей з напіввимерлого індіянського племені каража, знайшла чудову колекцію старовинних речей народу тупі, зібрала чимало рідкісних зразків місцевої фауни й флори, дослідила рельєф Орінокського нагір’я. І все-таки Крутояр добре знав, що їхні відкриття були тільки краплиною в морі того багатства, яке ховала від людини нерозгадана земля Орінокського басейну.