Відчай
Шрифт:
Як це прекрасно, просто, незбагненно: «Скувавши путами покори думки, в яких єднались ми».
Чи не в цьому розгадка всіх суперечок про те, що таке любов? Не кайдани. Мрії.
Любов моя, в мене все дуже добре, веду клас, Санечка почуває себе чудово, почав учитися в університеті.
Я відзначаю кожен день у календарику не тому, що він минув, а тому лише, що він наблизив мене до Вас.
І ще… Коли я відпочивала в санаторії, спасибі Вам за це, лікар, який лікував мене, сказав: «Життя людське розписане, немов медичні процедури, особливо життя жінки: спершу закоханість, потім близькість, а тоді пересичення й перехід у нову фізіологічну якість — продовження
Спочатку я з жахом відкинула цю теорію, такою цинічною й гидкою здалася вона мені. Потім подумала, що в нас усе було б інакше. У нас не було б кайданів, ми жили б мрією, правда? Ні. Не правда. Ви завжди жили своїми «читачами»… Невже й нас могла спостигнути доля всіх тих, хто, як запевняє лікар, існує за раз і назавжди затвердженими законами фізіології?! Тоді порятунок у розставаннях! Вони дають силу мріяти й прокидатися кожного дня з новою надією на близьку й щасливу, хоч і не на довгу, зустріч…
Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?
Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.
Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…
Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.
Спасибі за це.
Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.
Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…
Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»
Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.
— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…
Вона схопилася з стільця:
— Приїхав Санечка?!
Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.
16
…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.
Одержавши
А втім, найризикованіші висловлювання Майського, які не можна було таїти від Хазяїна, він супроводжував зауваженням:
— Часом на язик він слабий, це правильно, але з противником працює віртуозно. Це перекрито іншою інформацією, товаришу Сталін. Мабуть, інакше з англійцями не можна.
Сталін знизав плечима:
— А що, Еренбург також англієць? Чи Майський і з ним, працює? Він меншовик, як і Еренбург… Тільки Ілля малював карикатури на Леніна в паскудних паризьких виданнях, а Іван сидів міністром у Колчака…
Переборюючи себе, потухлим голосом Абакумов відповів:
— Я зрозумів, товаришу Сталін…
Сталін стомлено відкинувся на спинку крісла, потім, злякавшись, що цей широкоплечий красень побачить його старечу немічність, миттю присунувся до столу:
— То що ж ви зрозуміли?
— Матеріалів досить на обох: були знайомі з Бухаріним, Зінов'євим, Риковим, Радеком, дружили з Мейерхольдом, Мандельштамом, Тухачевським…
Сталін зібрав тіло, примусив себе легко встати з-за столу, походив по кабінету, не виймаючи люльки з рота, але й не розкурював її, а лише посмоктував; ходив бадьоро, хоч страшенно болів весь правий бік тіла і пальці терпли. Нарешті він зупинився перед Абакумовим і, не відводячи од його обличчя рисячих очей з мінливими зіницями, спитав:
— Кайдани у вас є?
— Тільки наручники, товаришу Сталін. У нас в тюрмах немає кузні: Дзержинський наказав знищити…
— Мене цікавить: у вас з собою є ці самі наручники?
— Товаришу Сталін, ніхто з тих, хто входить до вас, не має права носити з собою не тільки зброю, а й будь-який металевий предмет… Я підтвердив цю вказівку тридцять четвертого року новим наказом…
— Боїтесь, що Ворошилов мене шаблею зарубає? — похмуро усміхнувся Сталін. — Чи Молотов маузер витягне? Він сліпий, стріляти не вміє, та й від страху помре… Даремно ви не принесли з собою наручників. — Сталін по-арештантськи простяг йому руки. — Вам би мене треба першим саджати в острог… Я ж ближче, ніж Майський і Еренбург, співробітничав і з Бухарчиком, і з Каменевим… Він мене Коба називав, а я його Льовушка… Та й голова Реввійськради для мене був не Іудушкою, а товаришем Троцьким…
Зіниці його очей розширились, як після кокаїну, в них була туга й ненависть, але говорив з усмішкою, обличчя жило своїм життям, лише очі жахали, а найдужче його ворушкі зіниці.
— Ну, чого ж не саджаєте? Я ж для вас солодкий… Який процес можна поставити?! Жаль, хороших режисерів не лишилось…
Сталін повернувся до себе за стіл. Абакумову кивнув на стілець, знову пихнув порожньою люлькою (професори Виноградов і Вовсі радили не відмовлятися від звички смоктати люльку, запах тютюну зберігається. «А коли вже не терпиться, то разів зо два пополощіть рот димком, але не затягуйтесь. Хоч здоров'я у вас богатирське, але й богатирям треба вміти себе щадити»).