Відчай
Шрифт:
«Зек» раптом умиротворено всміхнувся:
— Тату…
— А ти поклич його, Санечко, — так само приязно, вкрадливо говорив Лівін. — Крикни: «Тату, таточку, тату!» Він тебе почує… Ти ж віриш мені?
— Таточку! — після довгого нетямущого мовчання раптом закричав Саня і, трохи відсунувшись, подивився на лікаря. — Таточку! Ти мене чуєш?
— Голосніше, — не одводячи очей від зіниць Сані, налягав Лівін. — Кричи, що погано чути… Ти ж не чуєш його? Правда? Нехай говорить голосніше…
— Та-а-а-точку! Чому ти мовчиш?! Говори голосніше! Чому
— А замовк він тому, що дуже хвилюється, — так само лагідно, довірчо пояснив Лівін. — Стільки років не бачив синочка… Крикни, що незабаром приїдеш до нього… Скажи, що вже видужав… Тільки кричи голосніше, тоді батько відповість…
…Послухавши настриг плівки, яку приготував підполковник медичної служби Лівін у той же день, Влодимирський подзвонив Комурову:
— Чудова робота! Якщо накласти на голос радіошуми — вийде цілком зворушлива розмова.
— Не тішся надією, — відповів Комуров. — Твій підопічний такий досвідчений, що напевне перевірить свого придурка подробицею, нам з тобою невідомою… От і кінець твоїй комбінації…
— Нічого подібного! У нас кожна фраза починається з того, що той кричить: «Таточку, голосніше, я погано чую…» А на перевірочному запитанні таточка ми припинимо радіосеанс: «Перешкоди, спробуємо завтра». Стан у Ісаєва буде шоковий, з'їсть, повірте…
— Ти ще не вдарив його в лоб запитанням: «Що написав у Біблії і передав Валленбергу?»
Влодимирський відповів упевнено:
— Це мій головний козир. Рано. Давайте послухаємо, як вони розмовлятимуть на дачі, на прогулянках… Вони ж не знають, що ми їх і в лісі зможемо слухати, шарашки недаремно вершкове масло і каву з цикорієм одержують…
Комуров усміхнувся:
— Валяй. Я тобі вірю, відповідальність на тобі…
Коли Ісаєв, надриваючись, прокричав у трубку:
— Санюшко, синочку, любимий, перед вильотом підстрижись, як стригся у Кракові… Пам'ятаєш?!
У цей момент Сергій Сергійович зупинив плівку з голосом Олександра Ісаєва, а другу, на якій було записано тріск і шум радіоперешкод, зразу збільшив. Через півхвилини, поки Максим Максимович надривався — «алло, Саню, Санечко, синку, алло, ти чуєш мене?!» — знову крізь лиск і тріск радіоперешкод дав голос сина: «Таточку, говори голосніше, я нічого не чую…»
…А потім Аркадій Аркадійович розпікав у присутності Ісаєва радистів; ті винувато виправдовувались:
— Товаришу генерал, це ж Колима! І так чудом якимсь з'єдналися! Радіограму хоч зараз передамо і попросимо, щоб негайно відповіли…
— Щоб завтра був зв'язок! — бушував Аркадій Аркадійович. — Гроші любите одержувати, а працювати не вмієте!
Нервово закурив, пройшовся по кабінету, потім немов спіткнувся:
— Пробачте, Всеволоде Володимировичу, не запропонував вам. Куріть…
Ісаєв повільно підвів на нього очі:
— Я хочу склянку горілки. І відвезіть мене на дачу, Валленберга присилайте завтра. І коли я сьогодні попрошу на вашій дачі
Аркадій Аркадійович сів біля Ісаєва, поклав йому руку на гостре коліно і зворушливо, з болем сказав:
— Спасибі, товаришу полковник… Я не сумнівався в тому, що у нас, більшовиків, все так і закінчиться…
І, викликавши свого вилощеного секретаря, звелів:
— Пляшку найкращої горілки, банку ікри і шматок вареної осетрини.
…Повітря було прозоре й крихке. Прокинувшись, Ісаєв побачив вершечки сосон, одразу згадав той російський, пошарпаний журнал, який знайшов в окупованому Парижі на книжковій набережній Сени; «і такі шалені на синьому розмахи вогненних стовбурів…»
Підвів голову з м'якої, пухкої подушки: стовбури дерев були справді вогненними. «Розмахи» чи «розбіги», — подумав Ісаєв, — і те й друге слово підходить до суті, до цієї вічної краси. Як же їм боляче, коли їх повільно, з перекуром, пиляють, Боже мій!»
Він устав. Голова після вчорашньої горілки паморочилась. Опустив худі ноги з випнутими колінами на килимок, у двері зразу постукали. Значить, безперервно дивиться наглядач, зрозумів він. Але ввійшов не солдат, а «Макгрегор», Віктор Ісаєвич Рат.
— Доброго ранку, Всеволоде Володимировичу, як спалося?
— Добре спалося, дякую. Що там із зв'язком? Налагодили?
— Інформація поки що не надходила. Поснідаємо, а потім подзвонимо Аркадію Аркадійовичу…
— Валленберга ще не привезли?
— Ні.
— Коли?
— Не знаю. Вказівок не одержував.
Снідали на веранді, залитій сонцем. Масло, сир, два не крутих яйця, кава; хліб був двох сортів — чорний і сірий. («Ми називаємо «ризький», — пояснив Рат, — по-моєму, найсмачніший, на вашу честь замовив».) Потім послухали останні вісті по радіо: перевиконання плану, збирання врожаю колгоспниками Одеської, Херсонської та Бєлгородської областей, вітальний лист вождеві всіх народів, геніальному зодчому нашого щастя великому Сталіну від будівельників Дніпрогесу, що встає з руїн. Максим Максимович запам'ятав два підписи — парторга ЦК Димшиця і секретаря обкому Брежнєва. Диктор сухо зачитав повідомлення про те, що триває боротьба з підступністю групи театральних критиків-космополітів, таких як Альтман і Борщагівський. Закінчився випуск прогнозом погоди: обіцяли сонце.
— Може, скляночку хильнете? — спитав Рат.
— Це ви про горілку?
— Чому? З раночку добряче піде джин з тоніком, тут усе є, — він посміхнувся, — як у Лондоні. То що? Зробити відтяжку?
Ісаєв спитав:
— У вас дідусь є?
— Помер… Чудовий був дідусь Ісай Маркович, земля йому пухом…
— Невже він вас не вчив: «Програв — не відігруйся, випив — не похмеляйся»?
— Він у мене не пив і не грав, Всеволоде Володимировичу. Він з кінця минулого століття був у революційній роботі… Більшовиком він був з початку й до кінця, без вагань…