Українські традиції
Шрифт:
Після весняного свята розпочиналися польові роботи, що супроводжувалися піснями та веселощами. Все це мало вигляд богослужіння Ладові. Вечорами збиралися хлопці та дівчата у коло поблизу води біля гаїв чи левад. То були «грища між селами», на яких, за словами Нестора, «умыкаху у воды дівиця».
Коли землероби обсіювались і наставало більше вільного часу, коли проміння сонця припікало відчутніше і розвиток органічного життя йшов швидше, слов'яни справляли свято на честь Лада, що звалось Семик, слово те співпадає з сімома тисячами днів царствування Дажбога і семи мечами Руєвита. Свято те звалось на Русі Ярилом, а у словаків Турицями та Літницями. І це слово мало у слов'ян чотири значення. Ідея його – це поклоніння світлоносній істоті в час найбільшої її діяльності, богу
У римлян ставили також дерево, на честь Афродіти (Маї), що звалося arbor majalis, пор. нім. Maibaum; так само у індійців зображалась Бгавана, всезагальна мати, в образі лотоса. Релігійно-землеробське значення літнього свята видно із звичаю ходити полями з образами, повитими квітами, співаючи відповідні тій порі (русальні) пісні, які нині набули зовсім християнського значення.
У сімейному відношенні літницькі пісні виражають передчуття швидкого шлюбу. В час літнього свята приносились жертви русалкам – до цього часу існує у Карпатській Русі назва русальна неділя, русальні святки, русалії.
Нарешті, на завершення тривалого свята Лада відправлялось велике торжество Купала. Жодне із народних свят після прийняття християнства не залишилось у слов'ян з його відверто язичницькими рисами, як купальне свято, хоча духовенство намагалось знищити його. Про нього згадується у Стоглаві, «Синопсисі» Гізеля і Густинському літописі.
У «Стоглаві» (у XVI віці) скаржаться, «что противъ праздника Рождества Іоанна Предтечи противъ ночи і въ весь день до ночи мужи и жены и дти въ домхъ и по улиц и, ходя по водамъ, глумы творятъ со всякими играми и всякими скоморошествы и псни сатанинскими, ночью въ рощ, омываются водою и пожаръ запаливъ, перескакаху по древнему нкоему обычаю». (Руск. прост, празд.).
Інокентій Гізель пише у своему «Синопсисі», «что въ Малороссіи въ навечеріи Рождества св. Іоанна Крестителя собравшеся къ вечеру юноши мужеска, женска и двическа пола соплетаютъ себ внцы отъ зелія нкоего и возлагаютъ на главу и опоясуются или еще же на томъ бсовскомъ игралищ кладуть огонь и окрестъ его емшеся за руц нечестиво ходятъ и скачутъ и псни поютъ, сквернаго Купала часто повторяюще и чрезъ огонь прескакующе».
У західних слов'ян те свято називається Соботкою, у русинів Карпатських (лемків і країнян) Собіткою.
Окрім слов'ян, це свято було відоме багатьом народам. Наприклад, у німців (johaimisteuer), у литовців, у фіннів, монголів, навіть у стародавніх греків та римлян існувало свято, під час якого палили вогнище і перескакували через вогонь. Сам Овідій говорить (Fastes VIII), що він тричі перескакував через вогонь і його кропили водою з лаврової гілки. Таким чином, святкування слов'янського Купала було загальним святом усього язичницького світу.
Цей обряд здійснюється нині у південній Русі таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем (Artemisia vulgaris) і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен (Acer campestre), потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.
Значення того свята було символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.
Третє свято у слов'ян
У Персії святкували в кінці грудня – Мигрган і називали його святом народження непереможного сонця. У Єгипті подібно до цього жерці святкували народження Озіріса. У римлян також святкували Січневі Календи, що звались Natales Solis invicti. Те свято належало також і до поклоніння Митрі, що звався непереможним сонцем. У слов'ян було в той час свято, що зветься тепер Колядою.
У слов'ян відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність свою постійно, і спочатку являється воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.
У відношенні родинному свято мало те значення, здається, що тоді складався хоровод на весну і освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай щедрувати і частково колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – Колядники і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і на наступний рік. Звичай посипання зерна на новий рік мав, здається, значення освячення зерен, що готувались для посіву.
Такими були (річні) свята стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого видно, що основою того кола було поклоніння сонцю.
Висновки
Із цього короткого огляду стародавніх слов'янських легенд видно, що головні риси й ознаки язичницького богослужіння у всіх слов'ян були однаковими. Слов'янські міфи і язичницькі обряди випливли із одного джерела стародавніх переказів Сходу, колиски роду людського. Через це уявлення про божество і служби йому за прадавніми слов'янськими віруваннями мають близьку спорідненість з казковими переказами інших народів індо-європейського коліна. За недостатніми писемними пам'ятниками нині неможливо в повному обсязі уявити слов'янські легенди і обряди. Дослідження письмових джерел вже, можна сказати, вичерпане, нових відкриттів від тих мертвих свідків годі сподіватися. Залишається нам ще для дослідження живий народ. У його суспільному та родинному побуті, у народних піснях, повістях, в його забобонах, переказах, повір'ях криються, іноді в оболонці нового часу, подробиці далекої старовини. Ми уклали цей огляд з наміром подати співвітчизникам дороговказ для дослідження нашого народного побуту, який у вікових переказах губиться аж у далекій старожитності і зв'язаний з первісним розвитком роду людського. Сповідуючи цю думку, шануватимемо наші народні пісні та перекази належним чином – пізнавши своє рідне, полюбимо і оцінимо його.
Митрополит Іларіон
Дохристиянські вірування українського народу
1. Наші початкові вірування
Досліджуючи сьогочасні позахристиянські вірування українського народу, ми бачимо, що вони дуже широкі й вироблені в певну систему. Проте які б широкі не були ці вірування, ми відразу помічаємо, що це тільки порозрізнювані уривки з вірувань первісних, а їх давньої повної системи встановити тепер нема вже можливосте. Історичний джерельний матеріял, який маємо, невеликий, а головно – неповний, і він часто не дає змоги говорити про чисто українські вірування, – він свідчить взагалі про первісну слов'янську віру, без застосування її до одного якогось народу.