Тяжкі часи
Шрифт:
Луїза почекала трохи, так із чверть години. Тоді встала з ліжка, накинула широкого капота, потемки вийшла зі своєї спочивальні й побралася сходами нагору, до братової кімнати. Обережно відчинила двері, нечутно підійшла до ліжка й тихенько покликала Тома. Тоді, ставши біля ліжка навколішки, обняла брата за шию і повернула до себе обличчям. Вона знала, що Том тільки удає сонного, але не казала йому нічого.
Аж ось Том здригнувся, немов допіру прокинувшись, і спитав, хто це та що сталося.
— Томе, ти не маєш чого мені сказати? Як ти мене зроду коли-небудь любив і як ти щось від
— Я не розумію, про що це ти, Лу. Тобі, мабуть, щось приснилося.
— Братику мій любий! — Луїза поклала голову до нього на подушку, і розсипані її коси вкрили його, немов вона хотіла сховати брата від усіх, крім себе. — Ти справді не маєш чого мені сказати? А може, маєш? Може, сказав би, якби захотів? Я не перестану тебе любити, хоч би що ти мені відкрив. Томе, скажи мені всю правду!
— Я не розумію, чого ти хочеш, Лу.
— Томе, любий, отак, як ти лежав тут сам, серед смутної тиші, лежатимеш ти колись не тут, а десь-інде, і навіть я, коли ще житиму тоді, муситиму з тобою розлучитись. Як нині я оце біля тебе, невдягнена, боса, невидима в темряві, так і я колись муситиму лежати довгу-довгу ніч без кінця, поки не зотлію на порох. В ім’я того часу, Томе, скажи мені зараз правду!
— Та що ти хочеш знати?
В пориві любові вона міцно пригорнула його до грудей, як дитину.
— Не бійся нічого! Будь певен, що я тобі не докорятиму. Будь певен, що я тебе пожалію й лишуся тобі вірна. Будь певен, що я тебе врятую, хоч би що! Томе, ти справді не маєш чого мені сказати? Шепни тихенько. Тільки скажи «так», і я тебе зрозумію!
Вона притулила вухо йому до губів, але Том затято мовчав.
— Ані слова, Томе?
— Як я можу сказати «так» чи «ні», коли я не знаю, за що ти питаєш? Лу, ти щира, добра дівчина і, мабуть, варта кращого брата, ніж я. Але більше я не маю чого тобі сказати. Іди вже спати, йди.
— Ти втомився, — прошепотіла вона вже звичайнішим тоном.
— Авжеж. Геть виморився.
— Бідний, скільки в тебе сьогодні було біганини й тривоги! Ну, виявилося щось нове?
— Ні, нічого. Тільки те, що ти чула від… нього.
— Томе, а ти розповідав кому-небудь, що ми тоді ходили до тих людей і бачили їх там трьох?
— Ні. Хіба ж ти сама не застерігала мене, щоб нікому нічого не казати, як просила провести тебе туди?
— Так, але ж я тоді не знала, що має статися таке.
— Та й я ж не знав. Звідки б же я міг знати? — щось аж надто швидко відповів Том.
— А тепер, як воно сталося, чи мені розповісти, що я туди ходила? — спитала Луїза, вже стоячи біля ліжка: вона помалу відсунулась від брата й підвелася. — Чи треба розповідати? Чи повинна я це зробити?
— Господи, Луїзо, — відмовив брат, — чи ти коли питала моєї ради? Роби, як сама знаєш. Як ти мовчатимеш, то я нікому не скажу. А як розкажеш — значить, розкажеш.
У темряві вони не могли бачити одне одного, але обоє говорили дуже обережно, ніби зважуючи кожне слово.
— Томе, а як ти гадаєш, той чоловік, що я йому дала гроші, справді причетний до цього грабунку?
— Не знаю. А чом би й ні?
— Мені він здався чесною людиною.
— Ну то й що? А хто-небудь інший може тобі здатись нечесний,
Луїза не відповіла нічого.
— А втім. — мовби зважившись по короткому намислі, знову заговорив її брат, — коли вже ти за це питаєш, то мені він не дуже сподобався. Я ж навіть вийшов з ним за двері, аби там сказати йому віч-на-віч, що як уже йому перепала така дурничка від моєї сестри, то хай шанується та не переведе тих грошей казна на що. Ти ж пам’ятаєш, як я з ним виходив? Я, власне, нічого не маю проти нього, може, він добрячий чолов’яга, хто ж його знає. Дай боже, щоб воно було так.
— А він тоді не уразився?
— Ні, вислухав спокійно й відповів досить чемно. Де ти, Лу? — Том звівся з ліжка й поцілував сестру. — Добраніч, рідненька, добраніч.
— Справді ти більше не маєш чого мені сказати?
— Ні. Що ж я тобі скажу? Невже ти хочеш, щоб я вигадав щось та збрехав?
— Ні, Томе, я не хочу, щоб ти мені сьогодні брехав. Я б воліла ніколи не чути брехні від тебе, хоч би скільки ти прожив, але сьогодні найдужче цього не хочу.
— От і гаразд, рідненька. Ой, я так виморився, що ладен, здається, сказати що завгодно, аби мені дали заснути. Йди лягай, Лу.
Ще раз поцілувавши її, Том відвернувся до стіни, натяг укривало на голову й відразу затих так, мовби вже настала та година, що нею сестра заклинала його сказати правду. Луїза ще трохи постояла біля ліжка, тоді повільно відійшла. Відчинивши двері, ще зупинилась, озирнулася й спитала, чи він її не кликав. Але Том лежав тихо, і вона, нечутно зачинивши двері, повернулася до своєї спочивальні.
Тоді нещасний хлопець обережно визирнув з-під укривала, побачив, що вона пішла, вибрався з постелі й замкнув двері. Впавши знову на подушки, він і рвав на собі чуприну, і плакав злісно, і душив у собі любов до сестри, і ненавидів та зневажав себе, однак не каявся, і так само марно ненавидів та зневажав усе, що є доброго на світі.
Розділ IX
ЧИСТА ГОДИНА
Пані Спарсіт, зоставшися спочивати в заміській садибі пана Горлодербі, поки заспокояться її нерви, так пильно й невсипуще додивлялась до всього з-під своїх коріоланівських брів, що її очі, мов два маяки на скелястому узбережжі, могли б остерегти всіх обачливих мореплавців перед грізним бескетом її римського носа та підводним камінням у темних водах довкола нього, якби вона не поводилась так тихомирно. Хоча й важко було повірити, ніби вона ввечері йде спочивати не тільки про людське око, такі суворі й недремні були її класичні очі, і вже за цілком неможливе здавалося, що цей несхитний ніс може піддатись утомі чи дрімоті, та все ж вона завжди — і коли просто сиділа, розгладжуючи свої цупкі, аж негнучкі рукавички (сплетені неначе з дроту, як ото кошики на м’ясо), і коли, встромивши ногу в стремена з ниток, трюхикала до якоїсь невідомої мети, — бувала така лагідна й сумирна, що мало кому, на неї дивлячись, не спало б на думку, ніби це природа з якоїсь примхи втулила душу голубки в земну шкаралущу гачкодзьобого хижого птаха.