Тяжкі часи

Диккенс Чарльз

Дальші два дні Стівен працював за своїм верстатом, не чувши ні від кого приязного слова; всі, як і перше, уникали його. Під кінець другого дня він загледів берег, а під кінець третього навій на верстаті змотався.

Два вечори він більш як по годині чекав на вулиці біля банку, та нічого не діждався, ні доброго, ні лихого. Третього, останнього вечора він вирішив, аби вже до кінця додержати умови, чекати сповна дві години.

Як і перші два вечори, біля вікна на другому поверсі сиділа та літня пані, що була колись доморядницею в Горлодербі; і білявий кур’єр то стояв, розмовляючи, біля неї, то визирав з вікна на першому поверсі понад завіскою з написом «БАНК», а то виходив на ганок хопити свіжого повітря.

Коли він вийшов уперше, Стівен подумав, що він, може, вигляда його, і підійшов ближче, однак кур’єр тільки позирнув на нього, кліпаючи очима, й не сказав нічого.

Дві години нудного чекання після цілоденної роботи видалися Стівенові дуже довгі. Він уже й сидів на приступці під одними дверима навпроти, і стояв, зіпершись на мур, у підворітті, і проходжувався вулицею туди й сюди, і слухав, як дзвонять дзигарі на церкві, й спинявся подивитись, як бавляться на вулиці дітлахи. Людині так властиво завжди мати яку-небудь мету, що той, хто тиняється без діла, неодмінно впадає іншим у очі й сам те почуває. Отож, поки минула перша година, Стівена вже муляло прикре відчуття, ніби він став нараз якоюсь темною проявою.

Аж ось пройшов ліхтарник, і за ним потяглись уздовж вулиці дві довгі низки засвічених ліхтарів, що тьмяніли й губилися в далечині. Пані Спарсіт зачинила своє вікно на другому поверсі, спустила завісу й пішла нагору. Потім услід за нею піднявся вогник свічки — спершу блимнув у півкруглому вікні над дверима, тоді в обох вікнах на сходах. А небавом один ріжок завіси у вікні третього поверху відігнувся, щоб дати місце окові пані Спарсіт; так само відхилився й другий ріжок — певне, там примістилося кур’єрове око. Ніякого знаку Стівен так і не дочекався. І коли спливла нарешті друга година, він з великою полегкістю пішов додому швидкою ходою, надолужуючи згаяний час.

Йому лишалось тільки попрощатися з господинею та лягти спати, постелившися долі, бо він уже спакувався назавтра і був готовий вирушати в дорогу. Він збирався вийти з міста дуже рано, поки робітників ще не буде на вулицях.

Щойно засірів світанок, він окинув прощальним поглядом свою кімнатку, думаючи журно: «Чи то ж доведеться ще коли її побачити?» — і вийшов з дому. Вулиці були такі безлюдні, немов усі мешканці покинули місто, аби не зустрічатися з ним. У таку годину все здавалося якесь сіре, і навіть небо над обрієм, там, де мало зійти сонце, тільки ледь-ледь поблідло, схоже на пустельне море.

Повз завулок, де жила Рейчел, хоч йому тудою було й не зовсім по дорозі, повз червоні цегляні кам’яниці, повз величезні фабричні будівлі, ще тихі, ще не двигтючі, повз станцію, де сигнальні вогні вже меркли у щораз яснішому світанку, повз напіврозбурену, напівзабудовану наново пристанційну околицю, повз рідко розкидані червоні цегляні вілли, повз кущі їхніх живоплотів, закурені, запорошені, мов неохайні нюхачі табаки, і повз усілякі інші бридоти, чорною від вугільного пилу дорогою Стівен зійшов на узгір’я й оглянувся назад.

Над містом уже сяяв ясний ранок, і фабричні дзвони скликали людей на роботу. Кухонних печей ще не розпалювано, і небом володіли самі фабричні комини. За яких півгодини, видихаючи отруйні хмари, вони закриють його все, але поки що декотрі з численних вікон ще горіли золотом, і кокстаунці мали змогу спостерігати сонце крізь закурене скло, ніби у вічному затемненні.

Як дивно йти від фабричних коминів назустріч птахам! Як дивно мати під ногами шляховий пил замість вугляної потерті! Як дивно, доживши до таких літ, починати все спочатку літнім ранком, немов хлопчак! З такими думками в голові, з клуночком під пахвою, з задумою на обличчі йшов Стівен битим шляхом. І дерева, схиляючись над ним, шепотіли, що позаду він лишив вірне й щире серце.

Розділ VII

ПОРОХ

Пан

Джеймс Гартгаус, «узявшися» підтримувати партію, до якої пристав, дуже скоро зажив неабиякого успіху. Витовкши ще трохи статистики для політичних мудреців, підпустивши ще трохи аристократичної знудженості для ширшої публіки та спритно підкреслюючи удавану чесність у визнанні своєї безчесності — найзисковніший і найприхильніше сприйманий з усіх добропристойних смертних гріхів, — він дуже скоро набув слави великонадійного молодого політика. Найдужче допомагало йому те, що він був вільний від тягаря поважності, а тому міг погоджуватися з «фактогризами» в усьому так легко, ніби й уродився в їхній вірі, а всі інші віри відкидати не довго думавши, як свідоме лицемірство.

— Ніхто з нас їм не вірить, люба моя пані Горлодербі, та вони й самі собі не вірять, — казав він. — Єдина різниця між нами й проповідниками чесноти, чи зичливості, чи доброчинності — називайте як завгодно — ось яка: ми знаємо, що все це пусті слова, і так і кажемо; а вони знають це не згірш за нас, але нізащо цього не скажуть.

І чого б це ті його не раз висловлені погляди мали обурити чи відстрашити Луїзу? Вони її навіть здивувати не могли, бо не так дуже різнились від принципів її батька, від того, чим їй напихано голову змалечку. В чому ж полягала істотна відміна між цими системами, коли обидві однаково приковували Луїзу до речової дійсності й не навчали її вірити ні в що інше? Чи зростив Томас Товкматч у її чистій душі щось таке, щоб Джеймс Гартгаус міг його зламати?

Небезпека, що загрожувала Луїзі, була ще й тим більша, що невмируща потреба вірити в людську природу, багатшу й шляхетнішу, ніж їй весь час мальовано, — потреба, закладена їй у душу ще перше, ніж її почав ліпити на свій лад надзвичайно практичний батько, — невпинно боролася в ній із сумнівами та образою. З сумнівами — бо що потребу в ній змалечку так занедбано. А з образою — бо її тим тяжко покривджено, якщо внутрішній голос не дурив її. Отож душі, так віддавна привченій саму себе згнічувати, так розчахнутій надвоє, Гартгаусова філософія несла полегкість і виправдання. Коли все на світі пусте й нічого не варте, то виходить, що нічого вона не втратила й нічого не пожертвувала. «Чи не однаково?» — сказала вона батькові, коли той запропонував їй чоловіка. «Чи не однаково?» — казала вона собі й тепер. Зневажливо й самовпевнено питала себе: «Хоч так, хоч так — чи не однаково?» — і йшла своїм шляхом.

Куди ж? Крок за кроком, чимраз далі й далі, чимраз нижче й нижче — до якогось кінця, але так поволі, так непомітно, що сама думала, ніби лишається на одному місці. Що ж до пана Гартгауса, то він узагалі не думав і не дбав, куди прямує. Він не мав ніякого певного задуму чи плану; ніякі хижі наміри не порушували його душевних лінощів. Поки що він лише зацікавився, наскільки годилось такому витонченому джентльменові, а може, навіть, трошки дужче, ніж він міг би признатися, не ущербивши своєї репутації. Невдовзі по прибутті до Кокстауна він байдуже написав братові, високошановному парламентському дотепникові, що подружжя Горлодербі «дуже кумедна пара», а далі — що банкірова дружина виявилась зовсім не така Медуза, як він сподівався побачити, а молода й вельми гарненька жіночка. Потім він уже про них не писав, однак майже все своє дозвілля збавляв у банкіровій господі, їздячи по кокстаунській окрузі у виборчих справах, він гостював у них дуже часто, і пан Горлодербі всіляко заохочував його до того. Це якраз відповідало банкіровій натурі — вихвалятися на весь світ, що йому самому байдуже до товариства аристократів, але як його жінці, Томовій Товкматчевій дочці, таке товариство до вподоби, то будь ласка!