Тяжкі часи

Диккенс Чарльз

Стівен говорив, як завжди, по-робітницькому відверто й рішуче, ба гордо — може, від думки, що й ославлений зрадником та зацураний він лишається вірний своїм товаришам; але він ні на мить не забував, куди прийшов, і нітрохи не піднімав голосу.

— Ні, не так воно, пані, не так. Вони люди незрадливі, щирі, й правдиві, й ласкаві до своїх, і вірні одне одному аж до смерті. Як вас спостигне поміж них нужда, чи хороба, чи ще яка пригода, що так часто до бідних людей у хату влазить, вони й пожаліють, і розрадять, і поможуть, як правдиві християни. Це свята правда, пані. Хоч ви їх на шматки роздеріть, а вони все такі будуть.

— Одно слово, — сказав пан Горлодербі, — через те, що такі вони добрі та святі, вони й потурили тебе в три вирви. Доказуй

уже до кінця, коли почав. Доказуй.

— Чого воно так виходить, пані, — провадив Стівен, що все дивився на Луїзу, ніби знаходячи в ній підпору, — чого це з усього, що є в нас, простих людей, доброго, ми маємо тільки клопіт та біду, я не тямлю. Але так воно є. Я це знаю так певно, як знаю, що наді мною є небо, хоч його й не видко за димом. Ми ж і терпеливі, і не хочемо робити нічого неслушного. І я не можу повірити, ніби винні всьому тільки ми самі.

— Слухай-но, друзяко, — сказав пан Горлодербі, що його Стівен, і в голові того не покладавши, розсердив дужче нікуди, звернувшись у його присутності до когось іншого, — коли ти, з ласки своєї, півхвилини мене послухаєш, я б хотів дещо тобі сказати. Ти нас допіру запевняв, ніби не маєш чого оповідати про це діло. Насамперед скажи мені, чи ти й досі цього певен?

— Авжеж, пане.

— Ось нас чує пан з Лондона, з парламенту, — Горлодербі великим пальцем показав через плече на пана Джеймса Гартгауса. — Я б хотів, щоби він трошки послухав нашої розмови. Я, звісно, міг би й сам йому потім усе переповісти, бо я наперед до слова знаю, що ти казатимеш, знаю так, як ніхто в світі, затям! Але я волію, щоб він на власні вуха все почув, ніж брати на віру від мене.

Стівен уклонився лондонському панові. Видимо спантеличений, він мимоволі повернув голову до Луїзи, але вона відповіла йому таким промовистим, хоч і миттєвим поглядом, що він відразу спрямував очі на обличчя пана Горлодербі.

— Ну, то на що ж ти скаржишся? — запитав той.

— Я не прийшов сюди скаржитися, — відповів Стівен. — Я прийшов сюди, бо мене покликано.

— Ну, то на що ви всі скаржитеся? — знову запитав пан Горлодербі, згорнувши на грудях руки.

Стівен якусь хвильку дивився на нього трохи нерішуче, тоді, видно, зважився.

— Не зугарен я, пане, цього діла витлумачити, хоча й бачу та почуваю так, як і всі. Нема в нас ладу, пане, сама каламуть. Ви розгляньтесь лишень самі по нашому місті, яке воно багате, а скільки людей тут на світ родиться лиш на те, щоби прясти, та ткати, та бідувати, насилу перемагаючись, від колиски й до домовини. Подивіться, скільки нас, і як ми живемо, і де ми живемо, і з чого, і яке наше життя завше однакове. Подивіться на фабрики — весь час вони працюють, і все йде вгору та вгору, а ми тільки вниз та вниз, до смерті. Самі зважте, як ото ви про нас думаєте, та пишете, та балакаєте, та депутації до міністрів посилаєте, і завше у вас виходить, що ваша правда, а наша, мовляв, неправда, і що в нас буцім зроду й глузду ніякого не було й нема. І що далі, то все гірше й гірше, все дужче й дужче, все тяжче й тяжче, з року до року, з роду й до роду. Хто ж, пане, таке діло бачивши, та може по щирості сказати, що це не каламуть?

— Авжеж, — погодився пан Горлодербі. — То, може, ти підкажеш цьому панові, як же, по-твоєму, позбутися цієї каламуті (коли вже твоя ласка так її називати).

— Я не знаю, пане. Хіба це в мене треба питати? Це не моє діло такі справи вирішувати. Це ось їхнє діло, бо ж їх на те поставлено наді мною й над усіма нами. До чого ж вони й брались, дане, як не до цього?

— Ну, як ти не знаєш, що треба зробити, то бодай одну річ я тобі можу підказати, — відмовив пан Горлодербі. — Ми спіймаємо з півдесятка Слекбріджів, засудимо їх як злочинців і зашлемо на каторгу.

Стівен хмуро похитав головою.

— Що? Думаєш, ми цього не впораємо? — розходився пан Горлодербі, мов ураган. — Не бійся, впораємо!

— Пане, — відмовив Стівен спокійно, як людина цілком певна того, що каже, — спіймайте ви хоч сто Слекбріджів, усіх переловіть,

скільки їх є, і ще вдесятеро більше, і зашийте їх у мішки кожного окремо, і вкиньте в найглибшу хлань морську, яка ще до сотворіння землі була, а каламуть зостанеться така сама. Зайшлі баламути? — Стівен сумно осміхнувся. — Відколи ми себе тямимо, одно тільки й чуємо про тих зайшлих баламутів. Не через них, пане, клопіт. Не з них він починається. Я їх сам не дуже полюбляю — нема за що мені їх любити, — але шкода п думати, шкода й гадати про те, щоби їх від їхнього діла відлучити, а не їхнє діло від них. Ось у цій світлиці яке все було, поки я не прийшов, таке все й зостанеться, коли я піду. Віднесіть отого дзигаря на корабель та завезіть його хоч би й на острів Норфолк, а час же однаково йтиме, як і йшов! Отак воно самісінько і з Слекбріджем, достоту так.

Ще раз глянувши мигцем на свою підпору, молоду господиню, Стівен завважив, що вона застережливо показує йому очима на двері. Він ступив назад і вже поклав руку на клямку. Але він ще не сказав того, що сам хотів, тільки те, за що його питали, а йому хотілося гідно віддячити несправедливим товаришам, що зреклися його, — віддячити вірністю до останку. І він ще спинився, щоб виповісти до кінця те, що мав на серці.

— Я, пане, чоловік простий, невчений і не вмію сказати цьому панові з Лондона, як це діло направити — хоча в нас у Кокстауні є такі робітники, що зуміли б, бо мудріші за мене, — але як його ніколи в світі не направите, це я можу сказати. Силою його не направите. Примусом не направите. І коли затятись на тому, що одна сторона завше, проти всякого людського глузду, права, а друга завше, проти всякого людського глузду, крива, — теж ніколи цього діла не направите. І лишити все так, як воно є, — теж добра не буде. Коли тисячі й тисячі робочих людей житимуть так, як оце тепер, у такій самій каламуті, то вони всі стануть з одного боку, а ви всі станете з другого боку, а між ними й вами лежатиме чорна незглибна прірва, і так буде, допоки може така біда тривати. І як приступати до людей без ласки, без пільги, без щирого слова — до наших людей, що самі такі щирі між собою, що так одне одного рятують у всякій притузі, що й собі від рота, бува, відірвуть та поділяться, — щирішого народу, либонь, і цей пан з Лондона ніде не бачив, хоч скільки він світу об’їздив, — з цього теж добра не діждете, поки й сонце на кригу не замерзне. А передовсім — як ви бачитимете в них тільки робочу силу та рядитимете ними так, ніби цифрами в школярській задачці або машинами, що не знають ні любові, ні приязні, нічого не пам’ятають і ні до чого не прагнуть, не вміють ні журитись, ні надіятись, — як ви, поки все тихо, будете отак з ними поводитись, мовби вони й не люди, а щойно яка буча зіб’ється — докоряти їм, що вони з вами не по-людському поводяться, — так ніколи діла не направите, пане, поки й світ божий западеться.

Вже розчинивши двері, Стівен спинився на порозі — чи не зажадають від нього ще чого.

— Постривай хвилинку, — сказав пан Горлодербі, густо почервонівши видом. — Я вже тебе застерігав, тоді як ти зі своєю скаргою до мене приходив, щоб ти це покинув. І ще я тобі казав, коли ти не забув, що мені вже тут золота ложка вбачається.

— Не бійтеся, пане, мені про ту золоту ложку байдуже.

— А тепер я бачу, — сказав пан Горлодербі, — що ти з тих людців, котрі завше мають якісь скарги. І носяться з ними повсюди та сіють ремство, а жнуть розрух. Ось яке твоє найперше діло, чоловіче добрий.

Стівен мовчки покрутив головою: мовляв, у нього досить діла і без того.

— Ти такий заїдливий, занудливий бурмило, — провадив пан Горлодербі, — що навіть твої товариші в тій вашій спілці не хочуть мати до діла з тобою, а хто ж тебе знає ліпше, ніж вони! Зроду б не повірив, що й вони можуть у чомусь мати слушність, одначе тепер мушу з ними погодитись: я теж не хочу мати до діла з тобою.

Стівен швидко звів на нього очі.

— Докінчуй те, що в тебе на верстаті, — прикивнув головою пан Горлодербі, — і йди шукай собі роботи де хочеш.