Тяжкі часи
Шрифт:
Слекбрідж так трусонув головою, наче з великої прикрості хотів струснути її геть.
— З усіх людей, що на фабриці в Горлодербі роблять, я оце тільки один такий, що не хочу пристати до вашої постанови. Я, товариство, не вірю, що з неї вам буде яке добро. Скорше вже лихо з неї буде.
Слекбрідж зареготав, згорнув руки на грудях і скривив глузливу міну.
— Але я не того осторонь зостався. Якби лишень це, я б не відстав від гурту. В мене є ще своя причина — своя, розумієте, — що мені цього боронить, і не тільки тепер, а й довіку.
Слекбрідж підхопився й став поряд нього, аж зубами заскреготавши з люті:
— О друзі мої, а
Дехто заплескав у долоні, дехто закричав: «Ганьба!» — але більшість слухачів мовчали. Вони дивились на змарніле Стівеиове обличчя, ще жалісніше від неприхованого хвилювання, і з доброго серця радше жаліли його, ніж обурювались.
— Делегатова робота — говорити, — сказав Стівен, — за те йому гроші платять, і він своє діло знає. То й нехай собі говорить. А за мою кривду нехай не дбає, бо це не його діло. Це моє діло і більш нічиє.
В тих словах було стільки гідності чи навіть гордості, що збори ще дужче притихли, його слухаючи. Той самий гучний голос крикнув: «Придерж язика, Слекбріджу, нехай він своє докаже», — і настала дивовижна тиша.
— Брати мої й товариші, — сказав Стівен неголосно, однак тепер його чути було дуже виразно, — бо ви ж мені таки товариші, хоч оцей-о делегат, як я бачу, так не думає. Я ще маю вам сказати тільки одне, і понад це я б не сказав нічого, хоч би й до ранку говорив. Я добре знаю, що ви всі постановили відцуратися кожного, хто до вас у цьому ділі не пристане. Я добре знаю, що тепер, як я лежатиму й здихатиму серед дороги, ви мене байдуже поминете, мовби чужісіньку людину. Ну що ж, коли таке мені судилось, я мушу його витерпіти. ©
— Стівене Бездоле, — озвався голова, підводячись, — подумай ще. Подумай ще раз, чоловіче, перше ніж розбрататися з давніми своїми товаришами.
І по зборах перебіг тихий гомін, але вголос не пролунало ані слова. Всі очі поприкипали до Стівенового обличчя. Коли б він зрікся своєї ухвали, у всіх би мов камінь від серця відпав. Він сам бачив те, обводячи їх поглядом. Ані крихти образи на них не було у нього в серці, бо він знав їх глибоко, а не по зверхніх вадах чи хибах, так глибоко, як може знати лише їхній товариш-робітник.
— Я вже доволі думав, добродію. Я просто не можу до вас пристати. Я мушу йти своєю дорогою. А з вами всіма мушу попрощатися.
Ніби на знак прощання він підніс обидві руки догори й постояв так мить, тоді повільно опустив їх і аж потім заговорив знову:
— Від багатьох із вас чув я не раз добре слово і багатьох тут бачу тих, кого знав ще замолоду, ще як світ мені ясніший був. Я зроду ніколи не сварився ні з ким із своїх товаришів ткачів, і бог свідок, що й тепер я сварки ні з ким не хочу. Мене називатимуть запроданцем і всяко — цебто ви називатимете, — обернувся Стівен до Слекбріджа, — та це легше сказати, ніж довести. Хай буде так.
Він ступив був до краю помосту, щоб зійти з нього, тоді, згадавши, що забув сказати ще одне, зупинився й підвів голову. Повільно обертаючи порізане глибокими зморшками лице, ніби хотів сказати те в вічі кожному зокрема, і ближчому й дальшому, він заговорив:
— Може, ви тут постановите зажадати від хазяїна, щоб мене з фабрики прогнав, і погрожуватимете
Ніхто не промовив ні слова. Мертву тишу порушував тільки ледь чутний шурхіт — люди в проході розступалися, пропускаючи чоловіка, якого вони відтепер зобов’язались не вважати за свого товариша. Ні на кого не дивлячись, ні на кого не гніваючись, нічого не жадаючи й не просячи, але й не схиляючи голови, а спокійно несучи тягар своїх турбот, Старий Стівен вийшов зі зборів.
Тоді Слекбрідж, що всю ту хвилю стояв, простягши патетично руку, ніби своєю надзвичайною моральною силою та безмірною напругою стримував готові розбурхатися пристрасті юрби, заходився підносити її дух:
— Хіба римлянин Брут не засудив свого сина на смерть, о мої краяни-британці? І хіба, о мої брати, що скоро здобудете перемогу, спартанські матері не погнали на вістря ворожих мечів своїх дітей, що втікали з бойовища? А коли так, то чи не наказує вам, кокстаунським робітникам, священний обов’язок перед собою, і перед вашими батьками й дідами, і перед усім світом, що в захопленні дивиться на вас, і перед нащадками — викидати зрадників з наметів своїх, розіп’ятих задля святого, боговгодного діла? Самі вітри небесні промовляють: «Так!» — і розносять те слово в усі кінці світу — на схід, на захід, на північ і на південь! Нумо ж тричі прокричімо «слава!» Об’єднаному Всеанглійському Трибуналові!
Слекбрідж, мов регент перед хором, сам дав приклад. Обличчя в людей, доти непевні й трохи винуваті, враз проясніли, і всі вони дружно підхопили: «Слава!» Перед загальною справою особисті почуття повинні замовкнути. Слава! Покрівля над головами ще дрижала від того стоустого крику, коли збори розходились.
Отак легко Стівена Бездола приречено на самотність найстрашнішу, яка лишень буває в світі, — самотність серед натовпу знайомих людей. Чужинець, що заглядає в десятки тисяч зроду не бачених облич, марно сподіваючись зустріти дружній погляд, іще не самотній проти того, хто зустрічає за день десятьох колишніх друзів, що тепер відвертаються від нього. А таке мало бути відтепер Стівенове життя з ранку й до вечора — і на роботі, й дорогою на фабрику та додому, і біля свого порога, і біля свого вікна — всюди. Колишні його товариші неначе згодились навіть не ходити тим боком вулиці, яким звичайно ходив Бездол, аби з ним не стрічатись.
Він уже багато років був чоловік тихий, мовчазний
1 зовсім мало знався з іншими людьми, звиклий до товариства власних думок. І доти йому невтямки було, як дуже потребував він час від часу дружнього уклону, погляду, слова, скільки розради вливалось йому в серце ніби по краплині від таких дрібничок. Він перше негоден був і уявити, як важко буде навіть йому самому весь час пам’ятати й вірити, що він нічим не винен і не має чого соромитись, коли його отак відцураються.
Перші чотири дні тієї тяжкої спроби видались йому такі довгі й нестерпні, що він почав уже лякатись майбутнього.