Три мушкетери
Шрифт:
— Ні, я здивована лише з того, що вас попереджено про мій приїзд.
— Та це ж найпростіша річ, люба моя сестро! Ви самі все добре бачили. Перед тим, як стати на рейд, капітан вашого корабля послав за дозволом на вхід до порту невеличку шлюпку з судновим журналом і списком команди та пасажирів. Я — начальник порту, мені принесли цей список, — я прочитав у ньому ваше ім'я. Серце підказало мені те, що зараз ствердили ви. Я зрозумів, задля чого ви наражали себе на небезпеку такого нелегкого в наш час плавання, й вислав вам назустріч свій катер. Решту ви знаєте.
Міледі збагнула — лорд Вінтер каже неправду, — і це ще більше насторожило її.
— Мій брате, — озвалася вона знову, — чи не мілорда Бекінгема
— Саме його. А-а, тепер я зрозумів! — відповів лорд Вінтер. — Побачивши його, ви перелякалися. Ви прибули з країни, де всі мають цікавитися його намірами, і я знаю: його приготування до війни з Францією дуже турбують вашого друга кардинала.
— Мого друга кардинала! — вигукнула міледі, переконуючись, що і в цьому питанні лорд Вінтер добре поінформований.
— А хіба він не ваш друг? — байдуже спитав барон. — Тоді пробачте! Мені здавалося, що це так. Але ми повернемося до мілорда герцога трохи згодом, а тим часом не ухиляймося від того вкрай цікавого напрямку, якого набула наша розмова. Отже, ви кажете, що приїхали побачитись зі мною?
— Так.
— Чудово! Я вам відповів: усе влаштовано згідно з вашими бажаннями, і ми будемо бачитися щодня.
— То я навіки маю залишитися тут? — з ледь уловимим відтінком страху спитала міледі.
— Може, вам тут не зовсім зручно, сестро? Скажіть, чого вам не вистачає, і я звелю принести вам усе необхідне.
— Я не маю ні служниць, ні лакеїв…
— Ви їх матимете, добродійко; скажіть лише, які порядки були у вашому домі при першому чоловікові, і, хоч я тільки ваш дівер, усе зроблю на той самий штиб.
— При першому чоловікові! — вигукнула міледі, розгублено глянувши на лорда Вінтера.
— Авжеж, при вашому чоловікові — французові; я кажу не про мого брата. А втім, коли ви про це встигли забути, то, оскільки ваш чоловік іще живий, я напишу до нього листа, і він повідомить мене про всі подробиці.
Холодний піт зросив міледі чоло.
— Ви жартуєте! — мовила вона глухим голосом.
— Ніби я схожий на жартівника? — спитав барон, підвівшися й відступивши на крок.
— Точніше, ви ображаєте мене, — вела далі міледі, впиваючись пальцями в бильця крісла й теж намагаючись підвестися.
— Я вас ображаю! — зневажливо всміхнувся лорд Вінтер. — Невже, добродійко, ви й справді гадаєте, що це можливо?
— Добродію, — сказала міледі, — ви або п'яні, або збожеволіли; йдіть геть і накажіть прислати до мене жінку для послуг.
— Жінки надто балакучі, сестро! Чи не міг би я замінити вам покоївку? В такий спосіб усі наші сімейні таємниці залишаться при нас.
— Зухвалець! — вигукнула міледі й, мовби підкинута пружиною, підскочила до барона, який стояв, схрестивши руки на грудях, та все ж був насторожі, щоб у разі потреби вихопити шпагу.
— Еге! — мовив він. — Я знаю — вам не первина вбивати людей. Але попереджаю: я боронитимусь, навіть хоч би й проти вас.
— О, ваша правда! — сказала міледі. — Такий боягуз, як ви, може підняти руку й на жінку.
— Либонь, і так. Але мені легко буде виправдатись: я — не перший чоловік, який підняв на вас руку.
І, наче суддя, що звинувачує злочинця, барон неквапним жестом показав на ліве плече міледі, мало не торкнувшися його пальцем.
Міледі глухо зойкнула й метнулася в дальній куток кімнати, мов пантера, яка стискається в клубок, щоб краще приготуватися до стрибка.
— О! Гарчіть скільки завгодно! — вигукнув лорд Вінтер. — Але не намагайтесь укусити, бо попереджаю, що це для вас кепсько скінчиться. Тут немає прокурорів, які наперед визначають права спадковості, немає й мандрівного рицаря, що викликав би мене на герць заради чарівної дами, яку я тримаю під замком. Зате в мене є судді, і, коли це буде потрібно, вони справедливо
Очі міледі метали блискавки. І хоч лорд Вінтер був мужчиною й стояв зі шпагою перед беззбройною жінкою, він відчув, що в душі його заворушився страх. Та все-таки він говорив далі, не в силі стримати своєї люті:
— Авжеж, я розумію, що, діставши спадщину після мого брата, ви хотіли б успадкувати й моє майно. Але затямте: навіть якби ви вбили мене або підіслали до мене убивць, я заздалегідь ужив необхідних заходів; жоден пенні [214] з того, чим я володію, не перейде до ваших рук. Невже вам іще мало багатства? Ви маєте майже мільйонний статок! Невже не наспів час зупинитися на вашому фатальному шляху, коли ви чинили зло з однієї тільки невситимої жаги чинити його? О, клянусь, якби пам'ять брата не була для мене священною, я згноїв би вас в якій-небудь державній в'язниці або відправив би в Тайберн [215] на втіху матросам! Я мовчатиму, але й ви мусите змиритися зі своїм ув'язненням. Через п'ятнадцять-двадцять діб я вирушаю з військом до Ла-Рошелі. Напередодні від'їзду я посаджу вас на корабель, який відпливе в мене на очах, і він одвезе вас до однієї з наших південних колоній. Я приставлю до вас наглядача, і можете бути певні, що при першій вашій спробі вернутися до Англії або на материк він застрелить вас.
214
Пенні — дрібна англійська монета, одна сота частина фунта стерлінгів.
215
Тайберн — квартал старого Лондона, де відбувалися прилюдні екзекуції.
Міледі слухала уважно, і її широко розплющені очі горіли вогнем.
— А тим часом, — вів далі лорд Вінтер, — ви житимете в цьому замку. Його стіни міцні, двері важкі, грати на вікнах надійні. До того ж, ваше вікно прорубано високо над самим морем. Матроси мого екіпажу беззастережно віддані мені й несуть варту перед цією кімнатою, вони охороняють усі проходи, що ведуть на подвір'я. Та коли б ви й пробралися туди, вам однаково треба було б проминути ще троє заґратованих залізних воріт. Віддано найсуворіший наказ: один лише крок, один рух, одне слово, яке свідчило б про спробу втекти, — і в вас стрілятимуть. Якщо вас уб'ють, англійське правосуддя, сподіваюсь, буде мені вдячне — адже я позбавив його неприємних клопотів. А-а, ваше обличчя вже знову спокійне й самовпевнене! «П'ятнадцять-двадцять діб, — думаєте ви, — Дурниці! Я винахідлива: за цей час я щось та вигадаю. Я пекельно хитра: я знайду якусь жертву. Через п'ятнадцять діб, — кажете ви собі, — мене тут не буде». Ну, то спробуйте-бо!
Збагнувши, що лорд Вінтер вгадав її думки, міледі вп'ялася нігтями в долоні, аби придушити в собі найменший порух душі, який міг би відбитися на її обличчі. Хай воно виражає тільки тужливу скорботу…
Лорд Вінтер вів далі:
— Офіцера, який буде тут за начальника на час моєї відсутності, ви вже бачили, отже, знаєте його. Ви переконалися, що він уміє виконувати накази, бо, знаючи вас, я певен, що по дорозі сюди ви, безперечно, намагалися викликати його на розмову. І що ви скажете про нього? Чи могла б мармурова статуя бути мовчазніша й холодніша за нього? Ви вже не раз випробовували ваші чари на багатьох людях і, на лихо, завжди успішно; випробуйте їх на цьому офіцерові. Коли, тисяча чортів, ви й тут доможетеся свого, я ладен буду ручитися, що ви — сам демон.