Три мушкетери

Дюма-отец Александр

Лорд Вінтер підійшов до дверей і рвучко відчинив їх.

— Покличте пана Фелтона, — наказав він і, обертаючись до міледі, додав: — Зараз я познайомлю його з вами.

В кімнаті запала німа тиша. За хвилину з-за дверей долинули повільні й розмірені звуки кроків, що наближалися. Незабаром у півмороці коридора з'явилася людська постать. Молодий офіцер, з яким ми вже познайомилися, зупинився на порозі, чекаючи на розпорядження барона.

— Заходьте, мій любий Джоне, — сказав лорд Вінтер. — Заходьте й замкніть двері.

Офіцер увійшов до кімнати.

— Прошу, — вів далі барон, — подивіться на цю жінку: вона молода, вона гарна, вона володіє всіма земними чарами. І що ж? Це страховисько, якому ледве минуло двадцять п'ять років, вчинило стільки злочинів, скільки ви не налічите й за цілий

рік в архівах наших судів. Голос цієї жінки заворожує, краса принаджує жертву. Вона пробуватиме звабити вас, а може, навіть і вбити. Я витяг вас із злиднів, Фелтоне, я дав вам чин лейтенанта, одного разу я навіть урятував вам життя — ви знаєте, за яких обставин це було. Я не тільки ваш заступник, а й друг, не тільки благодійник, а й батько. Ця жінка приїхала до Англії, щоб улаштувати замах на моє життя. Я тримаю цю змію в своїх руках. І я кажу вам: «Друже мій, Фелтоне, Джоне, дитино моя, пильнуй мене й особливо сам стережися цієї жінки. Присягайся спасінням своєї душі, що збережеш її для тієї кари, на яку вона заслуговує. Джоне Фелтоне, я покладаюсь на твоє слово, Джоне Фелтоне, я вірю в твою чесність».

— Мілорде, — відповів молодий офіцер, кидаючи на міледі сповнений ненависті погляд. — Мілорде, присягаюсь вам: все буде зроблено так, як ви бажаєте.

Міледі зустріла цей погляд з виглядом покірливої жертви. Годі було собі уявити смиренніший і лагідніший вираз, ніж той, що осявав її чарівне личко. Навіть лорд Вінтер ледве впізнав у ній ту тигрицю, з якою хвилину тому ледве не вступив у люту боротьбу.

— Вона не повинна виходити з цієї кімнати, чуєте, Джоне? — вів далі лорд Вінтер. — Вона ні з ким не повинна листуватися; вона не повинна говорити ні з ким, окрім вас, коли, звичайно, ви зробите їй честь, розмовляючи з нею.

— Я присягнувся, мілорде, цього досить.

— А тепер, добродійко, благайте прощення в Бога, бо людський суд над вами вже звершено.

Міледі схилила голову, ніби цей вирок її й справді приголомшив.

Лорд Вінтер вийшов з кімнати, жестом запросивши Фелтона. Той поспішив слідом за ним і замкнув двері.

За хвилину в коридорі залунали важкі кроки солдата морської піхоти, що вартував з палашем за поясом і з мушкетом в руках.

Якийсь час міледі сиділа непорушно, гадаючи, що за нею можуть стежити крізь замкову щілину. Потім вона повільно підвела голову, і її обличчя знову набуло страхітливого виразу погрози та виклику. Вона підбігла до дверей і прислухалась, тоді глянула у вікно, відійшла від нього, знову сіла в глибоке крісло й замислилася.

XXI. Офіцер

Тим часом кардинал чекав новин з Англії, але ніяких вістей не надходило, крім хіба що неприємних та загрозливих.

Хоч Ла-Рошель перебувала в щільній облозі й успіх її, завдяки вжитим заходам, особливо завдяки дамбі, яка не давала човнам пробиратись у місто, видавався безсумнівним, проте блокада могла тривати ще довго, на превелику ганьбу королівського війська та на превелике невдоволення кардинала. Правда, йому не треба було більше сварити Людовіка XIII з Анною Австрійською — це вже він зробив, — але він мав у майбутньому мирити пана де Бассомп'єра, що несподівано посварився з герцогом Ангулемським. Що ж до брата короля, герцога Орлеанського, який почав облогу, то турботу про її завершення він цілком переклав на кардиналові плечі. Ла-рошельці, попри надзвичайну стійкість свого мера, зробили спробу збунтуватися, щоб скласти зброю. Мер наказав повісити бунтівників. Розправа над заводіями втихомирила найвідчайдушніших, і вони зважили за краще замордувати себе голодом. Ця загибель здавалася їм не такою скорою, а головне, не такою неминучою, як смерть на шибениці.

Зі свого боку, французи час від часу ловили гінців, яких ла-рошельці посилали до Бекінгема, або шпигунів, яких Бекінгем посилав до ла-рошельців. В усіх випадках суд був короткий. Пан кардинал вимовляв одне-однісіньке слово: «Повісити!» Запрошували короля подивитися на страту. Людовік XIII з'являвся не поспішаючи й сідав на таке місце, звідки можна було бачити процедуру в усіх подробицях. Це трохи розважало його й додавало терпіння

продовжувати нудну облогу, хоч він раз у раз повторював, що хоче швидше повернутися до Парижа. Тож якби не ці шпигуни та гінці, його високопреосвященство, незважаючи на всю свою винахідливість, опинився б у великій скруті.

Проте час минав, а ла-рошельці не здавалися: останній гонець, якого впіймали французи, віз листа Бекінгемові. В листі, правда, мовилося, що місто перебуває в жахливому становищі; але замість написати: «Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, ми здамося», — автори повідомляли зовсім інше: «Якщо ваша допомога не наспіє протягом двох тижнів, то на той час, коли вона з'явиться, ми всі сконаємо з голоду».

Отож ла-рошельці покладали всі надії тільки на Бекінгема. Вони вважали Бекінгема своїм месією [216] . Було ясно: якби вони напевне дізналися, що на Бекінгема розраховувати вже марно, то разом з надією втратили б і всю свою мужність.

216

Месія — в ряді релігійних вчень — спаситель, який прийде на Землю для знищення зла й встановлення Царства Небесного; в переносному значенні — рятівник, що несподівано приходить на допомогу.

Тому кардинал дуже нетерпляче чекав з Англії вістей про те, що Бекінгем не прибуде до Ла-Рошелі.

Питання про взяття міста приступом часто розглядалося на королівській раді, проте його щоразу відхиляли. По-перше, всі вважали Ла-Рошель неприступною, а по-друге, кардинал, хоч би що він говорив у приватних розмовах, чудово розумів: згода на страхітливе пролиття крові в бою, де французам довелося б воювати проти таких самих французів, була б у політиці поверненням на шістдесят років назад, — а кардинал був для свого часу людиною, як тепер кажуть, передових поглядів. Бо й справді, пограбування Ла-Рошелі та знищення кількох тисяч гугенотів, котрі скоріше дали б себе вбити, ніж склали зброю, аж надто скидалося б у 1628 році на Варфоломіївську ніч 1572 року.

Нарешті, цей крайній захід, проти якого сам король, як ревний католик, правда, не заперечував, повсякчас відкидали генерали, висуваючи такий аргумент: Ла-Рошель можна взяти тільки голодом.

Кардинал так і не міг побороти страху, який навіювала йому згадка про його помічницю, бо він і сам уже давно помітив дивні риси цієї жінки, яка видавалась йому то змією, то левицею. Чи не зрадила вона його? А чи, бува, не вмерла? Рішельє вже досить добре вивчив міледі й знав: незалежно від того, служить вона йому чи його супротивникам, незалежно від того, друг вона йому чи ворог, — вона не може бути бездіяльною, хіба що її змусять до цього якісь непередбачені обставини. Але звідки б виникли такі обставини? Саме цього кардинал і не міг збагнути.

В усьому іншому він твердо покладався на міледі. Він здогадувався, що з минулим цієї жінки пов'язані страшні речі, приховати які могла тільки його червона мантія, і відчував, що, з тієї чи іншої причини, але міледі перебуває в його владі, бо тільки в нього одного знайде підтримку і захист від небезпеки, яка їй загрожує.

Отже, він вирішив вести війну сам, чекаючи на сторонню допомогу так, як чекають щасливої нагоди. Він докінчував будувати славнозвісну дамбу, що мала задушити ла-рошельців голодом. А тим часом, дивлячись на це нещасне місто, що поєднувало такі страшні злигодні з такою героїчною мужністю, кардинал, пригадуючи слова Людовіка XI, свого політичного попередника, подібно до того, як сам він був попередником Робесп'єра [217] , повторював вислів цього спритного заступника Трістана [218] : «Розділяти, щоб владарювати».

217

Максимільєн-Марі-Ізидор Робесп'єр (1758–1794) — видатний діяч французької буржуазної революції кінця XVIII століття, вождь якобинців.

218

Трістан — французький державний діяч за короля Людовіка XI.