Три мушкетери
Шрифт:
Портос помітив, що поєдинок між коханням і скнарістю наближається до кінця.
— Маєток герцогині, — повів мушкетер далі, — яку ви бачили в церкві, прилягає до мого; тож ми поїдемо разом. Ви самі знаєте, що дорога завжди здається коротшою, коли подорожуєш удвох.
— Отже, вам бракує друзів у Парижі, пане Портосе? — спитала дружина прокурора.
— Я вважав, що вони є, — меланхолійне» відповів Портос, — але переконався, що це не так.
— У вас є друзі, пане Портосе, знайте це! — вигукнула дружина прокурора, сама дивуючись
— Звичайно, добродійко.
— Приходьте в обід.
— Обов'язково.
— І глядіть, не пробовкайтесь моєму чоловікові, бо хоч йому й минуло вже сімдесят шість років, але він такий самий пройда, як і раніше.
— Сімдесят шість років! Хай йому чорт! Поважний вік! — вигукнув Портос.
— Ви хотіли сказати «похилий вік». Авжеж, пане Портосе, мій бідолашний чоловік може з хвилини на хвилину залишити мене вдовою, — провадила дружина прокурора, багатозначно глянувши на мушкетера. — На щастя, відповідно до нашої шлюбної угоди, все майно переходить до того з подружжя, хто ритиме довше.
— Все майно? — перепитав Портос.
— Усе.
— А ви, я бачу, завбачлива жінка, моя люба пані Кокнар, — мовив Портос, ніжно стискаючи її руку.
— То ми помирилися, мій любий пане Портосе? — спитала дружина прокурора, ласкаво всміхаючись.
— На все життя, — відповів Портос у тому ж тоні.
— Тож до побачення, мій зраднику.
— До побачення, моя вітрогонко.
— До завтра, мій ангеле.
— До завтра, зоре мого життя.
XXX. Міледі
Д'Артаньян пішов назирці за міледі. Він бачив, як вона сіла в карету, і чув, як наказала кучерові їхати в Сен-Жермен.
Марно було пішки переслідувати карету, яку помчала пара сильних коней. Тож Д'Артаньян поспішив на вулицю Феру.
На вулиці Сени він побачив Планше. Той стояв під вікном цукерні, втупивши захоплений погляд у пишний пиріг.
Д'Артаньян наказав йому осідлати двох коней зі стайні пана де Тревіля — одного для нього, Д'Артаньяна, а другого для Планше — й заїхати по нього до Атоса.
Пан де Тревіль раз і назавжди дозволив Д'Артаньянові розпоряджатися його кіньми, як той сам схоче.
Планше подався на вулицю Старого Голубника, а Д'Артаньян — на вулицю Феру. Атос сидів удома й сумно допивав одну з пляшок того чудового іспанського вина, яке привіз із Пікардії. Він знаком наказав Грімо принести склянку для Д'Артаньяна, і Грімо мовчки виконав його наказ.
Д'Артаньян розповів Атосові про все, що бачив і чув у церкві, додавши, що, на його переконання, Портос знайшов-таки спосіб придбати спорядження.
— А я спокійний, — відповів Атос, — бо знаю принаймні, що жодна жінка не буде клопотатися
— Тим часом, любий мій Атосе, мало яка принцеса, а то й королева встояла б перед вашою красою, вихованістю й вельможним походженням.
— Який ще молодий цей Д'Артаньян! — знизав плечима Атос.
І він знаком наказав Грімо принести ще одну пляшку. Аж тут у прочинені двері просунув голову Планше й повідомив хазяїна, що коні готові.
— Які ще коні? — спитав Атос.
— Двоє коней, яких пан де Тревіль позичив мені для прогулянки і на яких я збираюся поїхати до Сен-Жермена.
— А що ви робитимете в Сен-Жермені? — знову спитав Атос. Д'Артаньян розповів про те, що зустрів у церкві ту жінку, котра, як і незнайомець у чорному плащі зі шрамом на скроні, повсякчас займає його думки.
— Інакше кажучи — тепер ви закохані в цю жінку, як колись були закохані в пані Бонасьє, — сказав Атос і зневажливо стенув плечима, наче підкреслюючи свій жаль з приводу людської слабості.
— Та ні! — вигукнув Д'Артаньян. — Мені цікаво з'ясувати пов'язану з нею таємницю — тільки й того. Не знаю чому, але я певен: ця не відома мені жінка, що, до речі, не знає й мене, має якийсь Вплив на моє життя.
— О, ви маєте слушність! — сказав Атос — Я не знаю жінки, яка була б варта того, щоб її розшукували, коли вона зникла. Пані Бонасьє зникла — тим гірше для неї, навіть якщо вона й знайдеться.
— Ні, Атосе, ви помиляєтесь, — відповів Д'Артаньян. — Я кохаю мою бідолашну Констанцію більше, ніж будь-коли, і якби я знав, де вона, хай це буде навіть на краю світу, то зробив би все, щоб вирвати її з рук ворогів. Але я не знаю цього, бо всі мої пошуки марні. Що вдієш, доводиться займатися іншими справами.
— Тоді займайтесь іншими справами з міледі, мій любий Д'Артаньяне; бажаю вам цієї втіхи від щирого серця, якщо тільки вона зможе вас розважити.
— Послухайте, Атосе, — запропонував Д'Артаньян, — замість сидіти вдома, наче ви й справді перебуваєте під арештом, сідаймо на коней і їдьмо разом до Сен-Жермена!
— Любий мій, — мовив Атос, — я їжджу верхи, коли в мене є коні, а коли їх у мене немає, я ходжу пішки.
— Ну, а я, — заперечив Д'Артаньян, кепкуючи з нетерпимості Атоса, яка в будь-кому іншому, звичайно, образила б його, — я не такий гордий, як ви, і їжджу, на чому доведеться. Тож до побачення, мій любий Атосе.
— До побачення, — сказав мушкетер, знаком наказуючи Грімо відкоркувати пляшку.
Д'Артаньян і Планше посідали на коней і рушили до Сен-Жермена.
Всю дорогу Атосові слова про пані Бонасьє не виходили Д'Артаньянові з голови. Гарненька дружина галантерейника залишила глибокий слід у його серці, дарма що наш гасконець аж ніяк не був сентиментальний. Щоб відшукати її, він, як ми вже казали, ладен був податися на край світу. Але земля має багато країв, тому вона й кругла; отож, Д'Артаньян і не знав, у який бік їхати.