Три мушкетери
Шрифт:
— Так, — відповіли англійці й французи разом.
— Тоді почнімо! — вигукнув мушкетер.
Вісім шпаг блиснуло в променях вечірнього сонця. Почався запеклий бій між людьми, що були подвійними ворогами.
Атос нападав так спокійно й відбивав удари суперника так методично, ніби був у фехтувальному залі.
Портос, якому пригода в Шантильї трохи збила пиху й самовпевненість, фехтував спритно та обережно.
Араміс, який мав іще закінчити третю пісню своєї поеми, поспішав, як людина, в котрої дуже мало часу.
Атос перший убив свого супротивника: він зробив лише один випад,
Портос другий поклав на траву свого ворога, проколовши йому стегно. Англієць оддав мушкетерові шпагу, і Портос на руках одніс його до карети.
Араміс так несамовито напосідав на свого супротивника, що, зрештою, відступивши кроків на п'ятдесят, той дременув з поля бою під свист і регіт слуг.
Що ж до Д'Артаньяна, то він якийсь час тільки оборонявся. Потім, побачивши, що супротивник зовсім знесилів, він одним спритним наскоком вибив шпагу йому з рук. Обеззброєний барон відступив на кілька кроків, але посковзнувся й впав навзнак.
Д'Артаньян підскочив до нього й, приставивши шпагу англійцеві до горла, сказав:
— Я міг би убити вас, добродію. Ваше життя у мене в руках, але я вам дарую його з любові до вашої сестри.
Д'Артаньян не тямився від радості: це було початком здійснення того, про що він мріяв, накреслюючи свій план, коли, як ми згадували, його обличчя осявала щаслива усмішка.
Англієць був у справжньому захваті від такої ґречної поведінки французького дворянина. Він стис Д'Артаньяна в обіймах і наговорив безліч люб'язних слів та компліментів йому і трьом його друзям. А що супротивник Портоса вже лежав у кареті, а супротивник Араміса втік, то всі гуртом заходилися коло вбитого.
Коли Портос з Арамісом, усе ж таки сподіваючись, що англієць поранений не смертельно, почали його роздягати, з-за пояса в нього випав туго набитий гаманець. Д'Артаньян підняв його і простяг лордові Вінтеру.
— Що я з ним робитиму? — спитав англієць.
— Віддасте рідним убитого, — відповів Д'Артаньян.
— Його родичі прекрасно обійдуться й без такого дріб'язку; їм дістанеться в спадщину п'ятдесят тисяч луїдорів ренти. Подаруйте цей гаманець вашим слугам.
Д'Артаньян поклав гаман у кишеню.
— А тепер, мій юний друже, бо я сподіваюсь, ви дозволите так називати вас, — сказав лорд Вінтер, — якщо не заперечуєте, я сьогодні ж увечері познайомлю вас із сестрою, леді Кларік; дуже мені хочеться, аби й вона подарувала вам свою прихильність. А що сестра має неабиякий вплив при дворі, то, можливо, при нагоді буде вам корисною.
Д'Артаньян зашарівся від утіхи і вклонився на знак згоди. Тут до нього підійшов Атос.
— Що ви збираєтеся робити з цим гаманом? — пошепки спитав він у юнака.
— Віддати його вам, мій любий Атосе.
— Мені? Чому саме мені?
— Тому, що ви вбили його хазяїна: це здобич переможця.
— Стати спадкоємцем ворога! — вигукнув Атос — За кого ви мене маєте?
— Такий військовий звичай, — заперечив Д'Артаньян. — Чому б не бути такому звичаю і в дуелях?
— Навіть на полі бою, — відповів Атос, — я ніколи не дозволяв собі нічого подібного.
Портос знизав плечима, Араміс схвально всміхнувся.
— Тоді, — сказав Д'Артаньян, —
— Гаразд, — погодився Атос, — віддамо його слугам, але не нашим — англійським.
Він узяв гаман і кинув кучерові:
— Вам і вашим товаришам.
Ця великодушність людини, в якої не було жодного су в кишені, вразила навіть Портоса, а французька щедрість, про яку потім скрізь розповідав лорд Вінтер і його друзі, викликала шанобливе захоплення у всіх, крім хіба що панів Грімо, Мушкетона, Планше та Базена.
Прощаючись із Д'Артаньяном, лорд Вінтер дав йому адресу своєї сестри. Вона мешкала на Королівській площі, в модному на той час кварталі, в будинку номер шість. А втім, лорд Вінтер обіцяв заїхати по Д'Артаньяна сам, щоб познайомити його із сестрою. Д'Артаньян призначив йому побачення о восьмій годині вечора в Атоса.
Майбутнє знайомство з міледі дуже хвилювало нашого молодого гасконця. Він пригадував, яким химерним способом поява цієї жінки перепліталася з його долею. Юнак був певен: вона — одна з креатур [172] кардинала, і все-таки відчував до неї непереборний потяг, одне з тих почуттів, що непідвладні нашому розумові. Д'Артаньян побоювався тільки одного — аби міледі не впізнала в ньому подорожнього з Менга й не пригадала зустрічі в Дуврі. Тоді, знаючи, що він — друг пана де Тревіля, отже, тілом і душею відданий королю, міледі могла б відхилити Д'Артаньянові зальоти, тим часом як тепер, коли міледі знала його не більше, ніж він її, їхні шанси у грі були однакові. Що ж до прихильних стосунків, які намічались у міледі з графом де Бардом, то вони не дуже бентежили самовпевненого юнака, хоч граф таки був молодий, вродливий, багатий і, до того ж, користувався неабиякою ласкою в кардинала. В двадцять років усе здається простим, особливо коли ви народилися в Тарбі.
172
Креатура — ставленик впливової особи, слухняний виконавець її волі.
Передусім Д'Артаньян квапливо подався додому. Старанно одягнувшись, він знову пішов до Атоса і, як завжди в таких випадках, усе йому розповів. Вислухавши його плани, Атос скрушно похитав головою й порадив бути обережним.
— Дивно! — докинув він. — Ви тільки-но втратили жінку, яку вважали доброю, чарівною, найпрекраснішою в світі, і от ви вже в погоні за іншою!
Д'Артаньян відчув справедливість докору.
— Пані Бонасьє я кохаю серцем, — відповів він, — а міледі люблю розумом. І я хочу познайомитися з нею для того, щоб з'ясувати її роль при дворі.
— Її роль при дворі, тисяча чортів! Та це й так зрозуміло з ваших розповідей. Вона — таємний агент кардинала; ця жінка заманить вас до пастки, де ви позбудетеся голови, тільки й того.
— Хай йому чорт! Мій любий Атосе, мені здається, що ви бачите речі аж надто в похмурому світлі.
— Що вдієш, мій друже, я не довіряю жінкам. У мене є для цього підстави. І особливо я не довіряю ясноволосим жінкам. Адже ви казали, що міледі білява?
— В неї пречудові біляві кучері.
— Бідолашний хлопець! — зітхнув Атос.