Теплі історії до кави
Шрифт:
А поки з міста поволі зникає монохром: сповзає втомленим, розмореним снігом зі стріх, і тепер, замість білого-білого-білого світу, пташок, що саме розгаласувалися й усіма можливими оркестрами й вуличними танцями вітають весну, зустрічають червоні й шоколадні дахи.
Навесні починаються застуди, нежиті, авітамінози. Навесні легше заробити почервонілість над верхньою губою і задирки коло нігтиків. Але навіть мами не читають лекцій і не сварять за перше «апчхи», лишень просять пити гарячий чай і надягати теплі шкарпетки. Мами чудово знають: навесні в розумі не затримується жодна порада,
Словом, передсмак весни з кожним днем усе повніший. Я ще не встигла зовсім-зовсім перейнятися ним. Але, здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньозимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення. Я вже мрію про те, як даруватиму весну найдорожчим друзям за філіжанкою кави з горіховим сиропом. Скучила за читанням на гамаку. А ще далека дорога знову кличе - і це для мене чи не найпевніший сигнал про те, що весна вже просто-таки за рогом. Близько-близько.
ПРОВІНЦІЙНЕ БАЧЕННЯ ВЕЛИКОГО МІСТА
Поруч струменіли тоненькою цівкою люди. Вона ще не дійшла до великої підземної печери, з якої народ валив просто-таки фонтаном, тому встигала роздивлятися кожного перехожого. Уважно, вивчаючи, докопуючись. Вони її погляду чомусь не помічали. Звичні, мабуть. У неї вдома перехожі завжди обмінюються такими поглядами - нехай і різних відтінків (хто оцінює, хто милується, хто, як вона, вивчає), але там люди помічають один одного, а тут - ні.
Молода і дуже вродлива панянка пройшла повз неї. Впевненим, чітким, ледь не армійським, кроком. Сірі тони ділового костюму, матова помада, ледь підведені вії. У неї дуже чуттєві губи й надто зосереджений погляд. Брови ледь зсунуті на переніссі. І нащо жінці з таким поглядом такі губи? Вона все одно використовує їх не за призначенням… Кар’єристка. А могла б стати ідеальною дружиною… Жінки з такими губами завжди дуже ніжні та вічно закохані дружини. Завжди, якщо вони не кар’єристки.
Чоловік з елегантною зачіскою. Каштанове волосся пересіяне сивиною. Дорога сумка, дороге взуття. Дуже доречне вбрання. Дивиться під ноги, погляд зосереджений. Аналізує. У нього добрі очі. Здається, він таки щасливий. На нього вдома чекає сім’я. Якщо в чоловіка такі добрі й спокійні очі, в нього обов’язково є надійна опора.
Дівчина з сяючими очима й рожевою помадою. Розглядає верхи будинків, розглядає небо. Закохана. Зовсім юна. Зовсім ще не вишколена життям. Вона викликає усмішку й жалість водночас… Чому? Леся не знала. У цьому великому місті все було якесь не таке, несправжнє, може? Або просто незрозуміле…
Кав’ярня. Тут каву готують на п’ять хвилин, а замовлену випічку виймають просто з холодильника. Усе нашвидкуруч… Леся зайшла й сіла на вільне місце в закутку. Туди треба було йти повз декілька столиків, а це для жителів міста занадто далеко. Вони окупували ближчі столики. Завжди поспішають. Та ще й уранці. Молода пані швидко вбігла й попросила кави з собою. В пластиковому горнятку. І побігла. Рух, рух, рух.
Люди читають у метро електронні книжки. Спілкуються з рідними
На Лесю вперше звернули увагу. Офіціантка. З таким самим оцінюючим поглядом, як літні тітоньки вдома.
Так, вона буде каву. З молоком. Нехай несправжнім, але молоком. І сирник, так. Хоч і сир, тут, напевне, китайський, хімічний. Але нехай. Ще раз Леся обмінялася з дівчиною поглядом. Вона намагалася прочитати її душу, а дівчина оцінювала її одяг і, можливо, говірку. Неважливо, що. Вона її помітила. І Леся їй не сподобалася.
Леся була чужою для цього міста. І це місто було чужим їй Красивим, так, величним, так. Але чужим. Холодним. Непривітним. Сповненим гамору й пластиковості. Підробок.
Кава смакувала. Сирник теж. Вони були з присмаком чогось награно-автентичного. Леся сама чудово пекла, й добре знала, яка на смак справжня випічка. Проте… все було так легко, так швидко. Може, і вона би призвичаїлася до такого життя, такої їжі?
Вона заплющила очі й спробувала уявити себе тутешньою. Тутешній інтер’єр її дому, тутешній її гардероб, тутешню їжу й тутешню роботу.
Проте крізь надумані образи щосекунди чіткіше проступали справжні, рідні, її.
Її хатинка на краю села. Її дерев’яна хвіртка. І садок. І лавочка під яблунею. Дерев'яна, без різьби, без жодних прикрас. П’єц, у якому треба палити дровами. Великі круглі горнятка. Чаї - з м’яти, шипшини, бузини, без усіляких там заморських забаганок. Її канапа. І етажерки з паперовими книжками. Кішка, яка щороку приводить малих кумедних кошенят. Її родина, що живе за кілька хат. Її маленькі учні непоказної сільської школи. І її незмінна плетена хустка на плечах і такий самий плетений берет.
Офіціантка забрала пусте горня й тарілку. Леся залишила гроші та вийшла з кафе. Сьогодні ввечері вона повертається додому. Туди, де ще живе життя.
ПРО ДУМКИ НАД ДУХМЯНИМ ГОРНЯТКОМ
Найцікавіші думки приходили до неї несподівано. Вони стукали у двері саме тоді, коли їй було ну якось трохи незручно їм відчиняти. Наприклад, вона саме куталася в затишні чоловікові обійми, і їй не надто хотілося запрошувати цікаві думки в гості, пропонувати чай чи каву… До речі, про чай чи каву.
Найцікавіші думки часто ще навідували її саме тоді, коли вона тримала в руках горня, бокал чи філіжанку, наче ці маленькі вмістилища рідини були якимось магічним магнітом. А це бувало не так уже й рідко: щойно прокинувшись, вона сонно випростувала ноги, знімала чоловікову руку, що обплітала її тіло, цілувала його в ніс, дивилася, як він морщиться, а тоді, усміхаючись, ішла до плити заварити собі м’ятного чаю: велика кімната, що слугувала їм і вітальнею, і спальнею, переходила відразу в кухню, і сидячи за барною стійкою, Віра могла водночас слухати мирне чоловікове посапування і розглядати котів і квіти за вікном.