Теплі історії до кави

Гербіш Надійка

– Замов мені ще чаю з лимоном, а цей басейн із трупом занеси назад.

Через лічені хвилини в нас відберуть кухлі, вимкнуть музику й зачинять двері, бо вже північ і годі сидіти за чаєм. Але ти не вмієш мені відмовляти, ти йдеш і просиш зробити мені чай і простежити, щоби жодний труп москітів-самовбивць не з’явився в горняті, доки мені його не принесуть.

Ти приходиш, сідаєш навпроти мене, і в колонках раптом обривається гидотний шансон, а перші прості акорди натякають на щось, добре нам знайоме. І звідки в цьому непримітному закапелку взявся Коен зі своїми Давидом і Самсоном? Диво, не інакше.

Під

це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти - чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть, скільки себе пам’ятаю. І ти вже не плакав, але мовчав, і в очах щось блискотіло.

Я ненавиділа жінку, яка змусила тебе сумувати. Я хотіла, щоби боляче було їй. Але згадувала вранішню недільну проповідь із поза тамтої неділі, згадувала слова, сказані про Ісуса, як Він прощав і Своїм кривдникам. У цю мить я шкодувала, що пішла тоді до церкви. Але, хоч би там як, ця жінка мене не скривдила, вона скривдила тебе, і я її ненавиділа, ненавиділа з усіх сил. А тихий голос священнослужителя, який зараз видавався недоречним і нав'язливим, звучав десь ізсередини у ті вуха, які неможливо було затулити, і нагадував про те, що Ісус прощав усім однаково. Він відпускав гріхи тим, хто скривдив навіть не Його… І навіщо, навіщо я туди йшла?…

У цьому твердженні не було благородства. Не було нічого, крім пекучої, жорсткої, холодної несправедливості. Якщо тільки вважати тебе досконалим. А я знала, знала, що досконалих не буває, і що, може, скривдив цю жінку ти, а не вона тебе, і що, може, зараз її брат так само ненавидів тебе, а може, у неї й не було брата і не було нікого, хто міг би пригорнути її до себе, подивитися в очі й сказати, що все буде добре.

Мені пригадалося, як я закохалася у того високого кавееншика з сумними очима - некрасивого, але високого, пам’ятаєш? Я перестала вчитися і їла через раз - яке безглуздя, подумати лишень! І ти тоді сказав, що якщо він мене, не дай Боже, скривдить, то йому доведеться до кінця життя забути про свої жарти й перейти на історії жахів, які він розповідатиме з власного досвіду. Але він мене так ніколи й не скривдив – більше того, він мене так ніколи й не помітив. А якщо й помітив, то склав якийсь жарт про великі божевільні очі, що дивилися на нього з крайнього столика студентської їдальні, та й забув переповісти його на своїй вечірній словесній розминці, настільки то було для нього неважливо.

– Дай мені її номер.

– Що? Кого?
– у твоїх очах була неабияка тривога.
– Ти що, здуріла? Пий свій чай і не вигадуй дурниць. Вистачить мені твоїх «барбі» в альбомі з марками.

Ти старався віджартуватися про старе, ти знову зачиняв двері, а поруч не було хлопців, які могли би витягнути тебе грати футбол.

– Вибач, перегнула палицю, - кажу я, винувато опускаючи очі долу.
– То я просто вже дуже хочу спати… Викличеш мені таксі?

Сонний офіціант вибрів із дверей бару й відібрав

у нас кухлі, абияк протерши поверхню столу брудною ганчіркою. Ти дістав свій мобільний, і, поки ви говорили, як краще назвати місце, куди їхати водієві, я вихопила з твоїх рук телефон і прудко кинулася до дверей. Забігла всередину, збила ще якогось сонного хлопця і крикнула, що мені терміново треба в туалет. Він махнув рукою кудись у глиб зали, і поки ти зайшов досередини, я вже закрила за собою дверці. Я мала твердий намір зателефонувати Яні. Якщо для ваших стосунків справді немає жодної надії, як ти ото говорив мені зі сльозами на очах, то я лише доллю останню краплю в басейн вашої втопленої любові. А якщо ти хоч на трішки помилився, принаймні, спробую кинути «комарику» соломинку.

– Алло?
– по голосу було чути, що ця дівчина плакала довго й багато.

– Не розбудила?
– від зніяковіння зморозила я і, злякавшись, що вона кине слухавку, бо почула жіночий голос, швидко додала: - То Магда, Денисова сестра.

У бідолахи вже не було сил стримувати ридання.

– Як він? Де ви?
– розгублено спитала вона.

– Я закрилася з його телефоном у туалеті якогось бару, а він воює з офіціантом, вимагаючи ключів, напевне, - засміялася я.

До її честі, Яна засміялася у відповідь.

– Ви у Львові?

– Угу. На Сихові.

– Приїжджайте до мене пити чай. Я саме круасанів із шоколадом із горя напекла.

– А… мій брат по дорозі до тебе мене не вб’є? Ви ж ніби… е-е-е…

– Ти вийди з туалету… ну, якщо ти, крім розмови зі мною, не маєш там інших справ… І дай йому телефон. Я попрошу вибачення і запрошу вас на вечерю. Хоча, так, ми посварилися, дуже посварилися, і, між нами кажучи, я все одно вважаю, що винен він, - і вона зайшлася водночас сміхом і риданнями.

Мені завжди страшенно подобалися люди, які не втрачали почуття гумору навіть в істериці.

Ну а потім… Потім були твої крики дорогою; смачні, але трохи засолодкі круасани (зразу відчутно, що напечені з дівочого горя), я заснула з милющою кицькою на м’якому килимі у вітальні, а ви, здається, говорили й плакали на кухні до ранку.

Ну а завтра буде ваше весілля. Тож бережи мені братову, чуєш? А то замість жартів страшні історії доведеться розповідати тобі - з власного досвіду, аякже. І «барбі» замість марок тут не обійдеться, знаєш.

ПЕЛЮСТКОВИЙ СНІГ

Уночі падав дощ. Друга весняна злива в цьому році. Грім був грізним, блискавиці - яскравими. Наче з усіх сил намагалися когось вразити, милі весняні дебютантки. А потім раптом усе стихло: над ранок хмарки стали майже прозорими, крізь них просіювалися вранішнє сонячне світло й тепло, у саду було свіжо-свіжо, а на голову падав сніг. Пелюстковий.

Юстина страшенно любила снідати під яблунями в саду. Пити цикорієвий напій зі згущеним молоком із глиняного горнятка ручної роботи (таких горняток у них було два - тато колись подарував їм із чоловіком, коли вони вирішили переїжджати «подалі в рай», як називали це їхні рідні), гортати книжку, розгойдуватися у гамаку, пестити кицьку, планувати день і молитися, чомусь неодмінно пошепки.