Темпонавти
Шрифт:
— Ось бачите! — з ентузіазмом підхопив психіатр. Тепер ви й самі дедалі більше переконуєтесь, що чудовисько вам тільки примарилось. А ви знаєте, чим різниться психічно ненормальний чоловік від здорового? Ні? У психічно ненормальної людини навіть сумніву не з’являється у реальності видив? Він сприймає їх точнісінько так само, як об’єктивну дійсність. Більше того: галюцинації часом для хворого мають більший ступінь вірогідності, ніж справжні предмети та явища. Ви уважно стежите за ходом моєї думки? Зараз ми переходимо до головного: ви сумніваєтесь, чи існує насправді бачене вами чудовисько. Ви не повірили
Ошелешений пацієнт десь із хвилину сидів мовчки, збираючи думки.
— Даруйте, — озвався нарешті він, — якщо я правильно вас зрозумів, то я здоровий через те, що сумніваюсь у своєму психічному здоров’ї? Та якщо я здоровий, то виходить, чудовисько, що я бачив, існує насправді?
Психіатр приречено поглянув па годинника, зітхнув і тоскно мовив:
— Навіщо вам, простій людині, усе це? Не морочили б мені голови, га? Самі ж чудово знаєте, що ніяких чудовиськ на світі нема.
— До того випадку і я так думав, — пацієнт задумливо схилив голову. — Та опісля я став цікавитись цим питанням. Моє “видиво” мало довгу гнучку шию і було вкрите блискучою “лускою”. Сам тулуб ховався під водою. Цей ящір за всіма даними вимер багато мільйонів років тому. Він просто не міг вижити. Адже зник увесь біоланцюжок від примітивних організмів до тих стародавніх, теж вимерлих рослин, якими тільки й міг харчуватися гігант.
— Звісно, — з розумним виглядом притакнув Сергій Сергійович. — Не буде ж стародавній ящір харчуватися сучасним очеретом. Чи щуками та плотвою, якщо він м’ясоїдний.
Відвідувач зиркнув на психіатра й рантом усміхнувся.
— Зверніть увагу, лікарю, ми починаємо обговорювати це питання, ніби рептилія і справді живе в озері. До речі, я розмовляв з хлопцями з гідрогеологічної партії. Вони запевняють, що озеро утворилося в кайнозої, тобто, за геологічними мірками, зовсім недавно, і, природно, ніякий ящір там мешкати не може. Отак-то.
— І тепер ви розумієте, що чудовисько вам тільки привиділось? — гнув психіатр свою лінію.
— Тепер розумію.
— Не можна сказати, що ви цілком здорові. Та й хворим вас назвати важко! — психіатр знайшов обгрунтування, щоб не ставити відвідувача на облік. — Галюцинації та ілюзії бувають при суміжних станах. А то й просто з перевтоми. Ви, певно, були перевантажені розумовою працею останнім часом?
Відвідувач, нічого не відповівши, непевно знизав плечима.
— Пусте! Ми це зараз швиденько виправимо. Увага! Зараз я вас загіпнотизую і навію, що чудовисько, бачене вами, всього-на-всього галюцинація, що існувати воно не може. Отож слухайте лічбу. Коли полічу до десяти, ви заснете. Один — ваші повіки важчають. Два — в руках та ногах чути приємне тепло, хочеться спати. Три… ви чуєте лише мій голос.
За тиждень Володимир Михайлович Чаус знов опинився на озері. Вечоріло доволі швидко. Таємниче шелестів очерет, і світло багаття відсвічувалося в темній непорушній воді. В закіптявілому казанку бурхала юшка. Володимир Михайлович, по кваплячись, зняв накривку й налив зо два ополонки в похідну миску. І заходився сьорбати юшку, що пахла лавровим листом та чорним перцем.
Він сидів трохи боком до озера й не зразу помітив, що водяна гладінь схвилювалась і з темних глибин чимраз вище стала здійматися величезна голова на багатометровій шиї. Голова
— Гарно! — пробурмотів Володимир Михайлович. — І погода гарна. Завтра теж буде погодка гарна; он скільки зірок висипало!
Він підвів голову і проти зірок побачив обриси здоровенної голови плазуна. Видовище це не справило на Володимира Михайловича ніякісінького враження. Психіатрів голос бубонів десь у підсвідомості, ніби голос шамана, що відганяє злих духів:
— Чудовисько не існує насправді. Це лише виплід вашої фантазії. Затямте: чудовисько не існує.
— От галюцинація клята! Звідки ти знову взялася? — роздратовано вигукнув Володимир Михайлович. — Слабкий став, увижається чортівня усяка.
Він ухопив ще гарячий казанок, трохи звівся, чимдуж розмахнувся і кинув його в озеро. Тієї ж миті ящір навально вигнув шию, блискавично вхопив казанок і відразу ж проковтнув його.
— Хо-хо! Який поворот теми! — пробубонів уражений рибалка, проводжаючи поглядом рептилію, яка занурювалась в озеро.
На цьому можна б історію і закінчити. Більше Володимир Михайлович рептилії не бачив, і зникнення “галюцинації” він пов’язував з професійною майстерністю психіатра та й зі своєю твердого ухвалою не зловживати юшкою.
Та що ж сталося з чудовиськом? Цього не знає ніхто. Може, на нього, звиклого до прозорої води та свіжих водоростей, погано вплинула проковтнута рідина. І, може, то його величезне тіло прибило до лісистого пустельного берега озера й по ньому того ранку зграї гайвороння справляли прощальну тризну? А може, воно-на місяці чи століття зникло в рідних глибинах і колись знову зненацька випливе на світло рибальського багаття.
ПОЧАТОК
Я — Антоній Ендотеліус-молодший — нині прославлений космогатор, землянин. Та, чесно кажучи, землянином я став через легковажність, яку можна пробачити, враховуючи мій молодий на ті часи вік.
Багато років я жив на Діетані, планеті з сузір’я Андромеди, і завжди у чергову відпустку літав на своєму космічному кораблі з поетичною назвою “Фіалка”. Його корпус мав форму старовинної вази — це вигідно підкреслювало високий рівень моїх естетичних уподобань.
Усі кораблі Діетани пересувалися в просторі за принципом нуль-стрибка, тож, залежно від бажання власника, їм можна було надати будь-якої форми.
Цього разу подорож мала бути особливо приємною: знайомі хлопці устаткували корабель новеньким нуль-перетворювачем і запевнили, що тепер політ триватиме без шуму і вібрації.
Я наготував усе для риболовлі й полювання, позапихав у багажний відсік, потім увійшов до кабіни і, прибравши гордовито-мужнього виразу, виглянув з ілюмінатора. Диво дивне! Поряд стояла ракета, схожа на мою, як дві краплі мезатону. В її великому ілюмінаторі я помітив чоловіка, який із здивуванням приглядався до моєї ракети. Розкритий від подиву рот робив незнайомця схожим на дурника. Мене це дуже потішило. На корпусі ракети тьмяно блищав напис: “Фіалка”. Оце вже неподобство! Скопіювати прекрасну форму моєї ракети — то ще хай собі. А її назву?