Темпонавти
Шрифт:
— Вони засмічують подвір’я листям, — терпляче втовкмачував він Логвиненкові, дивуючись з нетямущості вченого.
— Я розумію, — червоніючи, тихо виправдовувався директор. — Та надто вже вони гарні восени.
Сором’язлива наполегливість Володимира Васильовича перемогла.
Зайшовши до кабінету, Володимир Васильович зараз же ввімкнув селектор.
— Іване Івановичу й Павле Івановичу, зайдіть до мене, будь ласка.
Вони прийшли відразу ж: повільний літній Іван Іванович Соколов і молодий, скуйовджений, як півник, Павло Іванович Нечкін — Павлик, як називали його всі в інституті.
— Ну ось, — сказав Логвиненко, підводячись, — ось і настав цей день.
Він схвильовано пройшовся по кімнаті, навіщось визирнув у вікно.
— Ви
— Авжеж, — тоскно протяг Павлик, наслідуючи відповідь студента-невдахи. — Лептони, вони… це… ну… мають дуже велике значення.
Іван Іванович кинув на нього несхвальний погляд.
— Так, так, — неуважно згодився Логвиненко. — Мали й мають… Ну що ж, на коней, як казали в давнину! Камеру на цикл увімкнено. Монтування фотосистеми закінчено. Ходімо до експериментального цеху. Я працюватиму в лабораторії номер один, ви, Іване Івановичу, у другій, а Павлик у третій. Подивимось, що у нас вийде сьогодні на зустрічних пучках.
Іти було недалеко, та Володимирові Васильовичу, здавалося, що ця бетонна дорога нескінченна і що йде він нею роки.
Колеги йшли мовчки, тамуючи хвилювання. Вони зайшли до приміщення й розійшлись по лабораторіях, кожна з яких мала автономну контрольно-вимірювальну апаратуру.
Володимир Васильович вмостився щонайзручніше, кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись угамувати дрож у пальцях, і натис однією рукою на червону кнопку блокування, а другою — на клавіш із написом: “Пуск”. Тепер треба було просто чекати. А кожен же знає, що це далеко не проста річ. Володимир Васильович зримо уявив собі, як вганяються один в одного два могутні потоки релятивістських часточок. На мить йому стало моторошно. Він згадав напівжартівливе твердження свого вчителя професора Равнедського, що, можливо, електрон — це замкнений мікросвіт, де розумних мешканців не злічити. А декотрі з них, що дуже ймовірно, значно перевершили в своєму розвиткові землян.
Він стомлено прикрив очі й знову подумав про пору дитинства, де все було так просто і ясно. І знову зринуло минуле. І постав перед ним їхній будиночок з вишневим садом, де на шерехатих стовбурах бурштином застигав ароматний клей. Він труснув головою, та видиво не щезло: кімнатна стіна проходила поміж вишневих стовбурів; йому здавалося, ніби в нього з’явився другий зір. Це його занепокоїло. “Аби тільки дослід не провалити. Аби тільки дослід удався, а там… А тоді…”
Що буде тоді, Логвиненко не встиг додумати. Він відчув, що в процесі експерименту щось сталося. Володимир Васильович придивився до шкал приладів і тихо скрикнув. Споживання енергії установкою було величезне, але потік заряджених часточок у прискорювачі вичерпувався.
Він роззирнувся і побачив, що замість стін його оточує матова сфера метрів шість у поперечнику. Сфера ледь помітно звужувалася. Володимир Васильович тицьнув пальцем у гудзик силового захисту. Сфера не переставала змикатися. Діючи машинально, немовби виконуючи чиїсь інструкції, він відімкнув прискорювач і кинув усю енергію па посилення захисного поля. Швидкість стискання сфери зменшилась тільки ледь-ледь. Це так вразило Логвиненка, що вивело зі стану споглядального заціпеніння.
Якась неймовірно потужна сила стискала захисне поле, яке його творці вважали нездоланним. Втручання здавалося розумним, цілеспрямованим. Звідки воно, яка його мета? І тут знову згадались слова професора Равнедського про електрон. Дане втручання може бути скероване не ззовні; воно може йти з глибини електрону! Єретична думка! Академік з притаманною йому скрупульозністю ретельно її проаналізував і… вирішив, що ця думка слушна. Що ж воно таке?..
І знову постало перед ним видиво дитинства. Та цього разу цілком реальне. Він, перебуваючи у минулому, дивився собі на ноги і бачив Землю зовсім близесенько — з височини дитячого зросту. Та йому ніколи було дивуватися. Мозок його був заклопотаний іншою роботою.
— Може, справді, електрон — замкнений мікросвіт? А ви, Володимире Васильовичу, намагалися
Голос Володимира Васильовича прозвучав пискляво. Збоку могло б видатися смішним і дивним те, що товстенький карапуз, сидячи па сільській лавці, з кумедною поважністю говорить:
— Стіни лабораторії ледь видно. Зате деталі шістдесятирічної давності сприймаються цілком реально. Отож досить було мені подумати про своє дитинство, і сталося перенесення у дану точку минулого. А що, коли б я подумав цієї миті про Стародавній Рим? Чи відбулося б перенесення у такому разі? Яка ж причина перенесення? Перенесення душі? Нісенітниця! Певно, побічний ефект їхнього ізольованого поля: інформаційно-енергетичне перенесення проти стріли часу.
Висока трава зігнулась під вагою великих блискотливих росин. У сяйві сонцесходу швидко танув туман у поблизькій балці, повітря було свіже й запашне. І Володимир Васильович сприймав усе довкола, як п’ятирічна дитина, — живо і яскраво. В одній людині якимось дивом поєднувалися дві свідомості: літньої, умудреної досвідом людини і п’ятирічної дитини. Дві пам’яті — дитяча й стареча — злились водно. Він чудово пам’ятав величезної ваги подію вчорашнього дня — коли він знайшов чорного жука-рогача під старим напівзітлілим пеньком. А ще Володик відчував радість від сьогоднішнього свого досягнення — він навчився перекидатися через парканну лату. Важко було подолати страх. А тоді він раптом зважився, і світ чудесно перевернувся; удар ногами об траву — і все стало на свої місця.
— Якби все стало на свої місця і в експерименті, — шепеляво промурмотіла дитина і, заклавши руки за спину, стала походжати вздовж паркана.
— Володику! Їсти йди! — нараз почув він грудний співучий голос і здригнувся, усвідомивши, що то… материн голос. Рідний, давно забутий голос. Не чуючи під собою ніг, помчав він до будинку, дорогою впав, до крові збив коліно, але підвівся і біг далі…
Він, широко ступаючи куценькими ноженятами, поквапливо зліз крутими сходинками, розчахнув двері й… завмер, вдивляючись у жінку, що стояла біля столу. Ще молода — нема й тридцяти. Він кинувся до неї, уткнувся обличчям у коліна й залився пекучими, солодкими слізьми.
— Що тобі таке, пташечко моя? Скривдив хто? Болить щось?
І від ласки в її голосі він ридав ще гірше, згадуючи, що жити їй зосталося всього три роки. Мати померла, коли Володикові було вісім років.
Очі Володика були заплющені, і з темряви… стали проступати напівпрозорі обриси лабораторії. Сфера звузилась іще дужче, і це зненацька протверезило Володимира Васильовича. Він повернувся і змусив себе піти до виходу. Логвиненко боявся, що коли він повернеться, то в нього вже не буде сили піти. Треба було потратити всю решту часу на те, щоб з’ясувати причину катастрофи. Адже колись цей експеримент повторять і наслідки його можуть бути ще катастрофічніші.
Володик здригнувся й прискорив ходу, відтак побіг. Зі столу в суміжній кімнаті він схопив зошита старшої сестри, в шухляді знайшов олівець і помчав у двір. Там він сховався у малиннику й зразу ж поквапливо став писати формули.
— Володику! — долинув до нього сестрин голос. — Віддай негайно, а то гірше буде. Ось побачиш!
В її голосі чувся непідробний відчай. Вона завжди була страшенна акуратистка й пропажу зошита відразу ж помітила.
Володик усміхнувся і став умощуватися якнайзручніше. Затріщали стеблини, й він злякано завмер, дослухаючись. Ні, не почув ніхто. Володимир Васильович розгорнув зошита, взяв олівця й забув про все на світі, поринув в розрахунки. Линули години. Сонце навально окреслювало дугу небесної бані. Розрахунки доводили, що кожна з трьох лабораторій вкрита ізолюючою сферою. Зовсім зупинити процес звуження годі, навіть якщо кинути на захисне поле вдесятеро більше енергії. Проте вихід усе ж був: якщо в одній з лабораторій відімкнути захисне поле, відбудеться дестабілізація, і решта сфер розпадеться.