Техану
Шрифт:
— Дитинко, — прошепотіла стара, — люба моя... назви мене моїм Ім'ям.
— Хатха, — сказала дівчинка.
— Ах! Я так і знала... Звільни мене, доню, будь ласка!
— Треба зачекати, — сказала дівчинка. — Доки вони не прийдуть.
Тепер тітонька Слань уже трохи заспокоїлася.
— Хто це "вони", хто "вони", люба? — прошепотіла вона.
— Мій народ.
Довгі холодні пальці тітоньки Слані лежали у теплій долоні дівчинки. Терру міцно тримала їх. Надворі тепер було так само темно, як і всередині хати. Хатха, яку інші люди звали "тітонькою
* * *
Кати прийшли удосвіта. ВІН гаркнув:
— Ану, вставай! Годі вже куняти!
Вона порачкувала до нього. ВІН засміявся, примовляючи:
— Вставай! Вставай! Ти — сука розумна, можеш і на задніх лапах ходити! Ось так. Людиною прикидаєшся? Що ж, а тепер ходімо! — ретязь і досі був у неї на шиї, і ВІН смикнув за нього. Вона слухняно рушила за ним слідом.
— Гей, ану веди її сам, — сказав ВІН, і тепер поряд опинився інший, той, кого вона любила, але тепер не могла згадати його імені. Він повів її далі.
Разом вони вийшли з темного дому. Кам'яні двері відчинилися і випустили їх, а тоді знову зімкнулися за їхніми спинами. ВІН невідступно йшов назирці за нею і за тим, хто тримав повідець. Решта чоловіків трохи відстали — їх було троє чи четверо.
Поля були сірими від роси. Чорні обриси гори вимальовувалися проти блідого неба. У садах і на живоплотах дедалі голосніше починали співати птахи. Вони дійшли, здавалося, до самого краю світу і пішли далі, аж доки не дісталися до такого місця, де земля перетворилася на голий камінь, а край урвища став дуже вузьким. Через усю скелю тяглася довга вузька подряпина, і вона поглянула на неї.
— Нехай цей Яструб зіштовхне її, — сказав ВІН. — А тоді вже і сам хай летить, коли зможе.
І зняв ретязь із її шиї.
— Іди і стань на краю, — звелів ВІН.
Вона підійшла і зупинилася над урвищем. Внизу було море, і більше нічого. Над морем — лише небо, лише повітря.
— Ну, а тепер Яструб її підштовхне, — сказав ВІН. — Але спочатку спитаємо: може, вона захоче що-небудь сказати? У неї ж так багато мудрих думок! Хіба ви нічого не хочете нам сказати, пані Тенар?
Говорити вона не могла, але показала рукою на небо над морем.
— Подумаєш, альбатрос, — сказав ВІН.
Вона голосно розсміялася.
З моря світла, звідти, звідки починається небо, вилетів дракон, і за його гнучким лускатим тілом стелилось полум'я! І тоді Тенар нарешті заговорила.
— Калесин! — крикнула вона і, схопивши Геда за руку, відштовхнула його назад, до скелі, тому що ревище вогню пронеслося просто над їхніми головами. Забряжчала залізна луска, зашипів вітер у широких крилах, а страхітливі кігті залізними серпами заскреготіли об камінь...
* * *
З моря дув вітер. Кущик чортополоху, що пробився крізь тріщину у скелі біля руки Тенар, жваво погойдувався під
Гед був біля неї. Вони лежали на камінні, тісно притулившись одне до одного. За їхніми спинами внизу шемрало море, а перед ними стояв дракон. Він трохи скоса дивився на них своїм довгастим жовтим оком.
Хрипким голосом Гед раптом сказав тією мовою, якою говорять усі дракони, і Тенар теж розуміла його: "Ми дякуємо тобі, о Найдревніший".
Поглянувши на Тенар, Калесин звернувся до неї — загудів, наче по великій металевій тарілці вдарили молотом:
— Аро Техану?
— Дівчинка моя, — стрепенулася Тенар. — Терру! — і зірвалася на ноги, аби бігти, аби шукати свою бідну крихітку. І побачила, як та мчить над самісіньким краєм урвища, поспішаючи назустріч драконові.
— Терру, не біжи! Обережно! — крикнула жінка, але мала вже побачила їх і чимдуж побігла просто в обійми Тенар.
Дракон повернув свою величезну, іржаво-руду голову. У його широких, наче гарматні жерла, ніздрях жевріло яскраве гаряче полум'я; час від часу звідти виривалися клуби диму.
— Техану, — сказав дракон.
Дівчинка повернулася і поглянула на нього.
— Калесин, — промовила вона.
Тоді Гед, що й досі стояв перед драконом навколішки, підвівся і, щоб утриматись на тремтячих ногах, схопив за руку Тенар.
— Тепер я знаю, хто покликав тебе, о Найдревніший! — усміхнувся він.
— Я покликала, — мовила дівчинка. — Я не знала, як іще вам можна допомогти, Сеґою!
Вона не зводила з дракона очей і говорила Мовою Створення, легко вимовляючи кожне слово.
— Ти добре вчинила, доню, — сказав дракон. — Я так довго тебе шукав.
— А тепер ми полетимо туди? — запитала дівчинка. — Туди, де живе наш народ? Де дмуть інші вітри?
— А ти хочеш усе це покинути?
— Ні, — сказала дівчинка. — А хіба вони не можуть полетіти з нами?
— Ні, не можуть. Їхнє життя — тут.
— Тоді я залишуся з ними, — відповіла дівчинка, зітхнувши.
Калесин відвернувся, щоби вивергнути зі своєї пащі вогненний подих — чи то втіхи, чи то глузування, чи то гніву: "Хах!" Потім, знову поглянувши на дівчинку, сказав:
— Це добре. У тебе тут багато роботи.
— Я знаю, — відповіла дівчинка.
— Я прилечу за тобою, — сказав їй Калесин. — Коли прийде час. — І обернувся до Геда з Тенар. — Я віддаю вам своє дитя так само, як ви віддасте мені своє.
— Коли прийде час, — відповіла Тенар.
Калесин похитав головою і всміхнувся кутиком довгого рота, всіяного велетенськими, схожими на гострі двосічні мечі, зубами.
Гед, Тенар і Терру відійшли якомога далі, доки дракон обережно розвертав над урвищем своє важке лускате тіло і лаштувався до польоту. Але зрештою він завмер, напружився, наче кіт перед стрибком, і зграбно плигнув зі скелі. Його жилкуваті крила червоно спалахнули проти світла ранкової зорі, шпичакуватий хвіст шмагонув каміння, дракон злетів і зник — наче чайка над морем, наче ластівка в небі, наче думка...