Техану

Ле Гуин Урсула Кребер

Усі міста, великі та малі, завжди здавалися Тенар трохи дивними. Сама вона досі ніколи не жила в містах. Щоправда, колись їй пощастило побувати у столиці Земномор'я, Хавнорі, а потім вони з Гедом припливли у Порт-Ґонт, але тоді вони не стали затримуватись на міських вулицях, а відразу подалися вгору, на Велику Кручу. Єдиним містом, яке вона більш-менш знала, був Вальмут; там жила її донька. То було сонне, залите сонцем портове містечко, у якому навіть прибуття суденця з Андрадських островів здавалося значною подією, а розмови зазвичай крутилися навколо рибальства і торгівлі в'яленою рибою.

Вони ступили на вулиці Порт-Ґонта,

коли сонце ще досить високо стояло над західним краєм моря. Терру за весь цей час жодного разу не поскаржилась, хоч уже понад вісім годин була на ногах. Тенар теж дуже втомилася, до того ж вона зовсім не спала минулої ночі, та й Оґіонові Книги виявилися вельми нелегкою ношею. Десь на півдорозі вона переклала їх у наплечник, а їжу та одяг — у той мішок з-під пряжі, який несла в руках. Відтак іти стало трохи легше, хоча все одно було дуже важко. Тепер вони дибали вздовж околиці, прямуючи до міської брами, де битий шлях, проходячи між двома витесаними з каменю драконами, перетворювався на вулицю. Біля брами на них витріщився вартовий, і Терру притьмом понурила голову, притулившись обпеченою щокою до плеча, а покалічену руку сховала під фартух.

— До кого йдете, пані? — запитав охоронець, поглядаючи на дівчинку.

Тенар не знала, що сказати. Вона не знала, що біля міської брами завжди стоїть варта. Їй нічим було заплатити ні подорожнє мито, ні за нічліг. У цьому місті вона не знала нікого, за винятком хіба що того мага, котрий приходив на похорон Оґіона. Як же його звали? Ні, цього вона теж не пам'ятала. Тому й стояла біля брами, роззявивши рота, достоту як дурноверха Колючка.

— Гаразд, проходьте, — роздратовано сказав стражник і відвернувся.

Тенар хотіла запитати його, як потрапити на південну дорогу, що в'ється серед пагорбів уздовж узбережжя, прямуючи до Вальмута. Однак не наважилася знову привертати до себе увагу стражника, щоб той не прогнав її, як звичайну жебрачку чи відьму, яких йому спільно із кам'яними драконами належало не пускати до міста. Жінка з дитиною швидко пройшли повз драконів — мимохідь Терру підвела голову, щоб поглянути на чудових різьблених велетнів, і рушила слідом за Тенар, дедалі більше дивуючись і ніяковіючи. Високі кам'яні будинки, карети, підводи, візки, худоба, віслюки, базари, крамнички — і люди, люди, цілі юрми людей... Терру тулилася до руки Тенар, ховаючи обличчя під густим волоссям. Тенар також намагалася триматися якомога ближче до Терру. Вона добре розуміла, що тут їм не місце, тож вони відразу подалися на південь, сподіваючись іти, доки не стемніє — а тепер смеркалося рано, — і заночувати десь у лісі. Тенар зауважила якусь товстуху у пишному білому фартуху, котра саме зачиняла віконниці у своїй крамниці, і вирішила дізнатися в неї, як вийти з міста на південну дорогу. Суворе червоне обличчя крамарки здавалося щирим і людяним, але доки Тенар набиралася відваги для того, щоби почати розмову, Терру нараз щосили вчепилася в її руку і спробувала сховатися у неї за спиною. Підвівши очі, Тенар побачила, що назустріч їм іде той самий молодик у смушковій шапці. Він теж одразу помітив її. І зупинився.

Тенар міцно схопила Терру за руку і потягла її за собою.

— Мерщій! — звеліла вона і рушила просто на того чоловіка. Минувши його, вона ще швидше кинулася вниз, до плеса затоки, що тьмяно виблискувало в променях призахідного сонця, до причалів і кораблів, що виднілися в кінці вулички.

Терру бігла за нею, задихаючись

так само, як і тоді, коли її, обгорілу, витягли із полум'я.

Високі щогли повагом хиталися на тлі червоно-жовтавого неба. Той величний корабель зі згорнутими вітрилами стояв біля кам'яного причалу, поряд із пошарпаною галерою.

Тенар озирнулася. Чоловік у смушковій шапці ішов за ними, він був уже зовсім близько. І не поспішав.

Жінка вибігла на причал, але за мить Терру спіткнулася і не змогла йти далі: вона задихалася. Тенар підхопила її на руки, і дівчинка пригорнулася до названої матері, сховавши обличчя у неї на плечі. Проте з такою ношею й сама Тенар насилу трималася на ногах. Вона ступила ще кілька кроків — і підійшла до дерев'яного містка, перекинутого з корабля на причал.

З палуби на неї поглянув якийсь матрос — простий жилавий парубійко.

— Когось шукаєте, пані? — запитав він.

— Це... це корабель із Хавнору?

— Так, авжеж, зі столиці.

— Пустіть мене на борт!

— Вибачте, але я не можу, — сказав моряк і підбадьорливо підморгнув їй, перевівши погляд на чоловіка у шапці, котрий зупинився поряд із Тенар.

— Чому ти втікаєш від мене? — сказав їй Спритник. — Я не заподію тобі лиха. Я не хочу нікого кривдити. Ти мене просто не розумієш. Адже я й тоді прийшов за допомогою для неї, хіба ні? Мені справді шкода, що так сталось. Я вам допомогти хочу... — Він простягнув руку, так ніби його нестримно тягло до Терру. А Тенар не могла навіть поворухнутися. Але ж вона обіцяла дівчинці, що цей лайдак більше ніколи не доторкнеться до неї! І безпомічно дивилася, як його пальці ковзнули по оголеній дитячій руці.

— Гей, ти, чого тобі від неї треба? — почувся інший голос. Поряд із отим жилавим матросом з'явився другий, зовсім юний. Попервах Тенар навіть здалося, що то її син. Спритник не забарився із відповіддю:

— Та ж вона... дитину в мене вкрала. Племінницю. Адже дівча моє. А ця баба, бач, зачарувала її та й утекла з нею...

Тенар і досі не могла промовити й слова. Вона наче оніміла, наче хтось відібрав у неї мову. Той молодий моряк не був її сином. У нього було тонке суворе обличчя і ясні очі. Дивлячись на нього, вона нарешті змогла прохрипіти:

— Пустіть мене на борт. Благаю!

Молодик подав їй руку. Тенар ухопилася за неї і, похитуючись, зійшла на корабельну палубу.

— А ти зачекай там, — сказав юнак Спритникові і знову обернувся до Тенар: — Ходімо зі мною, пані.

Але ноги вже більше не тримали Тенар. Жінка, як підкошена, впала просто на палубу столичного корабля, кинувши важку торбу з Книгами, але міцно пригортаючи до себе дівчинку.

— Не дайте йому забрати дитину, мій пане! Будь ласка, я благаю вас: не дайте йому забрати її, ні, ні, тільки не це, тільки не це, тільки не це!..

ДЕЛЬФІН

Тенар нізащо не погоджувалася відпустити дівчинку від себе. Адже на борту корабля були самі чоловіки! Збігло чимало часу, перш ніж вона почала розуміти, про що вони говорять і що відбувається навколо. Коли вона збагнула, ким є той юнак, якого вона спершу прийняла за свого сина, то їй здалося, що вона завжди це знала, але не мала можливості осмислити. І взагалі їй було доволі важко міркувати про щось важливе.