Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

Десята ночі, секунда в секунду. Сержант Маллой приклав до губ свисток і пронизливо свиснув, подаючи сигнал своїй шерензі, а капітан крикнув «Уперед!» І на фронті дві милі завширшки Дев’ята дивізія рушила в наступ, а позаду неї знову заревли гармати. Вояки добре, наче удень, бачили, куди йдуть, бо гаубиці, ретельно пристріляні на найкоротшу дистанцію вогню, клали снаряди за якихось кілька десятків ярдів поперед них. Кожні три хвилини лінія вогню просувалася на сотню ярдів уперед; і кожну сотню ярдів солдати молилися, що коли там і залишилися якісь міни, то нехай лише протитанкові, сподіваючись, що всі протипіхотні міни знищив вогонь гармат Монтгомері. На полі бою їм траплялися розрізнені групи німців

та італійців, кулеметні гнізда, дрібнокаліберні п’ятдесятиміліметрові гарматки та міномети. Інколи хтось наступав на протипіхотну міну і навіть встигав побачити, як вона вистрибувала з піску, а за мить бідаху розривало навпіл.

Немає часу на роздуми, немає часу ні на що — тільки бігти на зігнутих, як той краб, щоби встигнути за лінією вогню, яка кожні три хвилини просувалася вперед. Гуркіт, спалахи, пилюка, дим, страх, що залізною рукою стискав нутрощі. Здавалося, кінця не буде цим мінним полям, що тягнулися дві чи три милі по той бік нейтральної смуги, а назад вороття немає. Інколи під час крихітних інтервалів між загороджувальним вогнем у розпеченому й шорсткому повітрі чулося далеке химерне квиління волинки: то зліва від Дев’ятої дивізії наступала П’ятдесят перша шотландська дивізія, а її вояки крокували крізь мінні поля з дударем на чолі кожної роти поруч із її командиром. Для шотландця звук волинки, що звала його до бою, був найсолодшою принадою у світі, а для австралійців вона теж звучала доброзичливо й заспокійливо. Але у німців та італійців від неї волосся на загривку ставало дибки.

Битва точилася дванадцять днів, а дванадцять днів — то тривала битва. Спочатку Дев’ятій дивізії пощастило: під час переходу через мінні поля та в перші дні просування зайнятою Роммелем територією її втрати були відносно невеликими.

— Знаєте, краще я залишуся собою, і нехай у мене стріляють, аніж бути сапером, — філософськи зауважив Кол Стюарт, спершись на свою лопату.

— Хтозна, приятелю, хтозна; гадаю, вони влаштувалися найкраще, — пробурчав сержант. — Сидять собі за довбаними траншеями, поки ми не виконаємо всю роботу, а потім тупцюють уперед зі своїми дурними міношукачами, щоб розчистити акуратні проходи для довбаних танків.

— Бобе, то не танки винуваті, а великі військові цабе, які по-дурному їх застосовують, — зауважив Джимс, приплескуючи лопатою землю над свіжовикопаною траншеєю. — Хоча я не проти того, щоб вони хоч ненадовго протримали нас в одному місці! Бо я вже замахався лопатою махати! За останні п’ять днів я перерив більше землі, аніж довбана єхидна.

— Копай, копай, приятелю, — неприязно мовив Боб.

— Гей, погляньте! — скрикнув Кол, тицяючи пальцем у небо.

Над долиною, заходячи на ціль бездоганним, немов у льотній школі, бойовим порядком, знизилися вісімнадцять легких бомбардувальників королівських ВПС і з убивчою точністю скинули невеличкі, схожі на палички бомби на позиції німців та італійців.

— Красиво, чорт забирай, — зауважив сержант Боб Маллой, закинувши назад голову з довгою шиєю.

Три дні по тому він загинув: під час нового наступу потужний заряд шрапнелі відірвав йому передпліччя й вгризся в груди, але ніхто не мав часу зупинитися; тільки свисток витягнули з кривавою мішанини, яка колись була його ротом. Тепер солдати гинули, як мухи, надто втомлені, щоб пам’ятати про прудкість й обережність; але той жалюгідний шматок землі, який вдалося захопити, вони утримували впевнено й міцно, хоча й наштовхнулись на опір елітних частин прекрасно підготовленої армії — ці вояки оборонялися з тупою впертістю тих, хто не визнавав права на поразку.

Поки Дев’ята дивізія сковувала частини під командуванням графа фон Шпонека та полковника фон Лунгерхаузена, танки прорвалися на південь, і нарешті Роммелю завдали поразки. На початку листопада

він почав збирати розрізнені частини за єгипетським кордоном, і Монтгомері призначили командувачем усього армійського угрупування. Друга битва під Ель-Аламейном стала важливою тактичною перемогою; Роммелю довелося кинути багато своїх танків, гармат та іншого військового спорядження. Тепер з’явилася можливість розпочати операцію «Смолоскип» на схід від Марокко та Алжиру. Попереду було іце багато боїв із Пустельним Лисом, але більшу частину його пухнастого хвоста обрубали саме під Ель-Аламейном. Завершилася вирішальна, найбільша битва північно-африканського театру бойових дій, і переможцем із неї вийшов фельдмаршал віконт Монтгомері Аламейнський.

Друга битва під Ель-Аламейном стала лебединою піснею Дев’ятої австралійської дивізії в Північній Африці. Нарешті вони поверталися додому, щоби протистояти японцям в Новій Гвінеї. На лінії фронту хлопці перебували більш-менш постійно з березня 1941 року. Прибувши туди погано навченими та спорядженими, тепер вони поверталися додому з репутацією, яка поступалася лише Четвертій англійській дивізії. І з Дев’ятою дивізією додому поверталися Джимс та Петсі, цілі й неушкоджені.

* * *

Ясна річ, їм надали відпустку до Дрогеди. Боб поїхав автомобілем до Джилі, щоби забрати хлопців із потяга, бо Дев’яту дивізію розквартирували в Брісбені, звідки вона, після підготовки до бойових дій у джунглях, мала вирушити до Нової Гвінеї. Коли «ролс-ройс» підкотив під’їзною алеєю, всі жінки чекали на галявині, Джек та Г’юї стали трохи позаду, але їм не менш за жіноцтво кортіло побачитися з молодшими братами. Вівці, що ще лишилися живими на Дрогеді, — й ті, мабуть, попадали б від радощів, забачивши Джимса та Петсі, але їх серед зустрічальників не було.

Ніхто не ворухнувся, навіть коли авто зупинилося, і хлопці з нього вийшли. Два роки в пустелі перетворили на лахміття їхню уніформу, і тепер на них було нове обмундирування — зелене, під колір джунглів, і тому вони скидалися на незнайомців. Здавалося, вони виросли на кілька дюймів, що, власне, й сталося; останні два роки вдалині від Дрогеди вони змужніли та виросли, значно перевершивши старших братів. Вони були вже не хлопчиками, а дорослими чоловіками, хоча не того типу, що втілювався в Бобові, Джекові та Г’юї: пережиті тяготи, ейфорія бою та вид насильницької смерті витворили з них людей, якими вони ніколи не стали б на Дрогеді. Північно-африканське сонце висушило й затемнило їхню шкіру до кольору червоного дерева, злущивши всі нашарування дитинства. Так, дійсно можна повірити, що ці двоє чоловіків у простих мундирах та крислатих капелюхах зі значками австралійських збройних сил, схожими на вранішнє сонце, убивали своїх одноплемінників, людських істот. Бо це бачилося по їхніх очах — блакитних, як у Педді, але сумніших, без натяку на ніжність.

— Ой, хлопчики, мої хлопчики! — скрикнула місіс Сміт, підбігаючи до них, а по її щоках струменіли сльози. Ні, байдуже, що вони робили, байдуже, що вони так змінилися — для неї вони й досі були малюки, яких вони купала, загортала в пелюшки, чиї сльози витирала, чиї рани й подряпини загоювала. Та рани, завдані їхнім душам, навіть вона загоїти не змогла б.

Раптом всі враз оточили хлопців, відкинувши свою британську стриманість; усі сміялися і плакали, навіть бідолашна Фіона — і та всміхалася і плескала синів по спинах. Після місіс Сміт їм настала черга цілуватися з Меґі, Мінні, та Кет, потім вони сором’язливо обіймалися з матусею та з промовистим мовчанням боляче тиснули руки Джеку та Г’юї. Мешканці Дрогеди не могли збагнути, що то є таке — повернутися додому, як Джимс та Петсі прагнули цього моменту і як боялися.