Ті, що співають у терні
Шрифт:
Впродовж усього 1940 року та року 1941 тривога стосовно Японії зростала, особливо, коли Рузвельт із Черчиллем перекрили їй шляхи постачання пального. Європа була далеко, і Гітлеру довелося б перекидати свої армії на дванадцять тисяч миль, щоб вторгнутися до Австралії, а Японія була частиною «жовтої загрози», яка завжди висіла дамоклевим мечем над багатими, обширними та малозаселеними просторами Австралії. Тому ніхто в Австралії не здивувався, коли японці напали на Перл-Харбор, бо не сумнівалися: щось подібне десь неминуче трапиться. Раптом війна постала на порозі й навіть могла перекинутися
Різдвяного дня 1941 року впав Гонконґ; але всі запевняли одне одного, що япошкам ніколи не вдасться захопити Сінгапур. Потім прийшли звістки про висадку японців у Малайзії та на Філіппінах; велика військово-морська база на краю півострова Малакка мала потужні гармати, пристріляні бити настильним вогнем по морських цілях, а флот стояв під парами. Але восьмого лютого 1942 року японці перетнули вузьку протоку Джохор, висадилися з північного боку острова Сінгапур і підійшли до міста ззаду, де потужні гармати були безсилі.
І тут — приголомшлива новина! Всі австралійські війська мали повернутися з Північної Африки додому! Прем’єр-міністр Кертін спокійно проігнорував бурхливі хвилі гніву Черчилля і заявив, що Австралія має пріоритетне право розпоряджатися власними збройними силами. Шоста й Сьома дивізії хутко завантажилися на кораблі в Олександрії; за ними, як тільки з’являться додаткові судна, відправиться і Дев’ята дивізія, котра відпочивала в Каїрі, зализуючи рани після жорстоких боїв під Тобруком. Фіона всміхнулася, а Меґі мало не збожеволіла від радості: Джимс та Петсі додому повертаються!
Але додому вони не повернулися. Поки Дев’ята дивізія очікувала суден, терези несприятливо гойднулися в інщий бік: під тиском німців та італійців Восьма армія поспіхом відступала з Бенгазі. Прем’єр Черчилль уклав із прем’єром Кертіном угоду: Дев’ята дивізія залишиться в Північній Африці в обмін на американську дивізію, яку пришлють для захисту Австралії від можливого нападу японців. Бідолашні солдати! їх смикали і збивали з пантелику суперечливими рішеннями, які приймалися в кабінетах поза межами їхньої країни.
Але для австралійців це стало важким ударом — дізнатися, що мати-Англія зганяє з сідала своїх далекосхідних курчат, навіть таке вгодоване, як Австралія.
Уночі 23 жовтня 1942 року в пустелі було дуже тихо. Петсі завовтузився, намацав у темряві свого брата і прихилився до його плеча, мов мала дитина. Джимс пригорнув його, і вони сіли так разом у приємній товариській тиші. Сержант Боб Маллой легенько штовхнув рядового Пола Стюарта і весело вишкірився.
— Поглянь-но — парочка голубих, — гмикнув він.
— Пішли ви у сраку — обидва, — відказав Джимс.
— Нумо, Гарпо, скажи що-небудь, — сонно промимрив Кол.
Петсі подарував йому ангельську усмішку, майже невидиму в темряві, розтулив рота і загудів, точнісінько, як у фільмі про Гарпо, імітуючи автомобільний гудок. Усі, хто був поруч на відстані кількох ярдів, засичали, щоб Петсі заткнув пельку, — згідно з наказом всі мусили дотримуватися режиму цілковитого
— Чорт, це нескінченне чекання мене вбиває, — зітхнув Боб.
— А мене убиває тиша! — раптом вигукнув Петсі.
— Ах ти ж гівнючий брехун! Це я тебе уб’ю! — хрипко каркнув Кол, простягаючи руку за багнетом.
— Заради Бога — заткніться! — почувся шепіт капітана. — Який це ідіот горлає?
— Петсі, — хором відповіли з десяток голосів.
Вибух веселого реготу покотився мінними полями і вщух у потоці приглушеної лайки та прокльонів, що вирвалися з вуст капітана. Сержант Маклой зиркнув на свій годинник: стрілка наближалася до 9:40 вечора.
Вісімсот вісімдесят дві англійські гармати та гаубиці озвалися разом. Небеса розверзлися, земля злетіла догори, розгорнулася і задвигтіла, артпідготовка тривала й тривала, ані на секунду не стишуючи шаленого гуркоту. Марно було затикати вуха — удари гупали в землю і потрапляли до мозку через плоть та кістки. Вояки Дев’ятої дивізії, засівши у траншеях, могли лише здогадуватися, який шквал вогню обрушився на передній край оборони Роммеля. Зазвичай можна було за звуком пострілу відрізнити один тип гармати від іншого, але цієї ночі їхні жерла співали в бездоганний унісон; минали хвилини, а вони все ревли й ревли.
Пустеля освітилася яскравим сонячним вогнем; величезна хмара пилу клубами злетіла на тисячі футів угору, час від часу осяюючись вогнями вибухлих мін та снарядів; стрибали угору омахи полум’я від самодетонації боєприпасів та боєкомплектів. Вогонь усієї артилерії, яку він мав у розпорядженні, — польових гармат, гаубиць та мінометів — Монтгомері зосередив на мінних полях. І всі боєприпаси, що він мав, вивергалися настільки швидко, наскільки швидко артилерійська обслуга спромагалася заряджати їх; немов раби, гармаші метушилися біля утроб своїх гармат, схожі на переляканих маленьких пташок, що намагаються нагодувати гігантську зозулю; гільзи розжарювалися, інтервал між відбоєм та перезаряджанням скорочувався, бо артилеристи, захоплені власним поривом, невпинно пришвидшували рухи. Наче божевільні, виконували вони той самий ритуальний танок біля своїх польових гармат — богів війни.
То були прекрасні й захопливі хвилини, пік життя артилериста, який у мирні дні знову й знову переживатиме він у снах, то засинаючи, то прокидаючись. І прагнутиме знову пережити їх — оті фантастичні п’ятнадцять хвилин біля гармат Монтгомері.
Запала тиша. Непорушна абсолютна тиша, що хвилями розбивалася об розтягнуті барабанні перетинки; нестерпна тиша. Було точно за п’ять хвилин десята. Вояки Дев’ятої дивізії рушили зі своїх траншей до нейтральної смуги: поспіхом прикріпляли багнети, вставляли обійми з патронами, знімали запобіжники, перевіряли наявність фляжок із водою та недоторканих запасів, позираючи на годинники, перевіряючи, чи добре сидять на головах каски, чи міцно зашнуровані черевики, і придивляючись, де йдуть кулеметники з кулеметами. У лиховісному вогні пожеж було добре видно червоний розжарений пісок, що плавився під час обстрілу і перетворювався на скло; і поки між ворогом та ними стояла завіса з пилу, вони були у безпеці. Наразі у безпеці. На самісінькому краю мінного поля вони зупинилися і чекали.