Історія з собаками
Шрифт:
— Ви певні?
— Майже.
— З якого часу ви почали ходити до корчми?
— Здається, віднедавна.
— Хто перший вийшов з відділу сьогодні ввечері?
— Гадаю, що я.
— А останній?
— Звичайно останній виходить товариш Сапарев.
— І він замикає сейф?
— Він.
— Сьогодні у сейфі не було нічого особливого?
— Як вам сказати…
— Та кажіть.
— Одержали один документ.
— Який документ? Звідки?
— З однієї братньої держави, ми з нею кооперуємося для спільного виробництва спецсталей. У документі міститься хімічний склад
— Чи цей документ може зацікавити іноземну розвідку?
— Напевно!
Хафезов несподівано похнюпився, показуючи, що він стривожений.
— Що вас бентежить, громадянине Хафезов?
— Знаєте, товаришу слідчий, я підписав зобов'язання не розмовляти ніде на цю тему.
— Зі мною, в цій кімнаті, можна говорити про все. Коли у ваш відділ надійшов цей документ?
— Цей документ приніс у відділ сам генеральний директор. Ми всі троє дали розписку, що одержали такий-то документ з такою-то кодовою назвою. Крім нас трьох і генерального директора, ніхто в Болгарії, товаришу слідчий, не знає про існування цього документа.
— Навіщо ж ви тримаєте у себе в сейфі такий цінний документ? Хіба генеральний директор не має надійнішого сейфа?
— Звичайно, товаришу слідчий, генеральний директор має набагато надійніший сейф, і тому в ньому ми зберігаємо найважливіші документи, а коли хтось із нас захоче подивитися на якийсь із них чи щось уточнити, генеральний директор сам відмикає сейф і передає документ до рук того, кому він потрібен. А якщо документ треба принести до нашого відділу, то всю дорогу туди й назад його супроводжують два міліціонери. Так ми мали зробити й нині, але на той час генерального директора не було, його викликали, й нам довелося замкнути документ у свій сейф.
— А вам не спало на думку, щоб один з вас лишився у відділі, а двоє інших пішли покликати генерального директора?
— Щоб хтось із нас лишився у відділі? Що ви кажете! Який би дурень пішов на таку жертву? Якби пізніше щось із згаданого документа стало відомим десь, підозра найперше впала б на того самовідданого дурня!
— І тому заради святого спокою ви вважаєте за краще йти до корчми?
— Це була єдина ділова пропозиція, що її висунув начальник. У складних випадках начальник вирішує, а підлеглі слухають.
— А тут він запропонував, і вам пропозиція сподобалася з тієї чи іншої причини.
— Що ви цим хочете сказати, товаришу слідчий?
— Невже ви не знаєте від шановної товаришки Хафезової навіть того, що слідчому не ставлять запитань? Ви вільні, товаришу Хафезов. Ось вам перепустка!
На екрані стало мовби ясніше. Це до кімнати слідчого ввійшов Димо Карадимов. Було видно, що він докладає зусиль, аби здаватися поважним відповідно до поважності моменту, та очі його всміхалися, а погідне обличчя наче промовляло: «Якого ви біса киснете тут, дорогий слідчий, а не вийдете надвір, щоб усмак пожити?»
— Ви самі вирішили піти до «П'яних вишень» чи хтось вас покликав?
— І те й друге! І в самого виникло таке бажання, а тут
— Чи вашого начальника щось бентежило, коли ви йшли до корчми?
— Та хтозна. Цей особливий індивід мені завжди здавався дивакуватим. І сьогодні теж.
— Чим саме?
— Палив більше ніж звичайно, зітхав, часто похитував головою.
— І як гадаєте — чому?
— Певно, щось його мучить! Я ж чомусь не зітхаю?
— А що, точніше, містить таємний документ, одержаний сьогодні після обіду?
— Хімічні формули, температурні режими, диференціальні рівняння для визначення оптимальних умов тощо.
— Чому ви не лишилися у відділі, щоб особисто пильнувати документа?
— З задоволенням лишився б, але ж ніхто не розпорядився. Я був вільний цього вечора, нікуди мене не запрошували, і, звичайно, міг би побути!
— А хто мав розпорядитися?
— Інженер Сапарев, хто ж іще!
— А ви чому не підказали?
— Я ж вам казав, що він самітник, може образитися. Страшенно амбітний!
Мовчанка.
— Дякую, товаришу Карадимов! Ось вам перепустка. Добраніч.
Майор Іванов здригнувся, увійшовши до апаратної. Телевізійна апаратура вже не працювала, але Авакум ще не ввімкнув світла, і в могильному мороці ледь жеврів червоний вогник його люльки. Та ось він натиснув вимикача — і ту ж мить різко запищав радіотелефон. Дзвонив капітан Петров, якого Авакум п'ятнадцять хвилин тому послав на завод. Закінчивши розмову тривалістю не більше як півхвилини, Авакум промовив до майора, котрий уже взявся готувати каву:
— Капітан Петров каже, що застав сейф конструкторського відділу незамкнутим.
— Незамкнутим?!
— Капітан Петров звелів зробити нові знімки біля сейфа, не поминув і ручки, але все це поможе, як мертвому кадило!
— А документ?
— Документ на місці, і Петров сфотографував відбитки пальців на обкладинці й на аркушах, та це, звичайно, лише для форми! Адже той, хто зняв на мікроплівку таємний документ, не такий дурень, щоб залишати свій автограф, аби його одного чудового дня запитали: «Громадянине, де й коли ви мацали ті папери?»
— А може, Прокопій Сапарев залишив сейф відімкнутим ненавмисне, просто через неуважність? І до секретного документа взагалі не доторкалися інші руки?
— Ви вірите в чудеса? — всміхнувся Авакум.
— Чотири роки тому я випадком, сам того не помітивши, залишив теку в ресторані, де завжди обідаю, а в теці — щойно отримане розпорядження про арешт громадянина Ікс. Розпорядження одержав, виходячи з роботи, а прочитав його вже в ресторані. Той Ікс обідав у цьому ж ресторані, найчастіше о першій. Офіціант знав прізвище того чоловіка й обслуговував його дуже старанно, бо одержував добрі чайові. Через півгодини після того як я, пообідавши, залишив ресторан, а потім наче божевільний прибіг назад, офіціант, всміхаючись, подав мені теку. Ордер на арешт лежав собі в ній, як я його й поклав, а за сусіднім столиком благодійник мого офіціанта Ікс смачно їв і спокійно попивав вино! Офіціант не прочитав розпорядження й не попередив його!