Історія з собаками
Шрифт:
— Ну що ви! — підніс руку Спиридон. — Моя дружина, хвалити бога, не знає, що я в «П'яних вишнях».
— Не знає? — здивувався Авакум.
Ту мить надійшов чоловік, якого Авакум називав Алексом.
— Алексе, ходи до нас! — покликав його Авакум. — Є вільний стілець.
— Дякую за ласку, я ліпше сяду до каміна, погріюся, — відповів чемно Алекс. — Надворі страшенна злива і собачий холод.
— Принеси нам, друже, ще по чарці коньяку! — озвався Авакум до офіціанта, що накривав директорський стіл. —
— То ви живете подвійним життям!
— Чому подвійним? — смикнувся Спиридон.
— Бо маєте таємниці від дружини! Кожен, хто щось приховує, веде подвійне життя!
— Браво! — вперше погодився з ним Димо. — У вас залізна логіка!
— Ти ба, він уже й висновки робить!
— А чого ви ображаєтеся? — запитав Авакум.
— Ображаюся?
— І навіть тривожитесь!
— А що вам до того, чи я тривожусь?
— Та я жартую, товаришу Хафезов. Просто хотів, щоб. нам було веселіше. Вибачте.
— Археологам краще пильнувати своїх таємниць, а не цікавитися чужими, — пробурчав Хафезов.
— Правильно! — підтримав його Димо, який раптом згадав, що Хафезов усе ж йому колега.
— Отже, ви обидва виступаєте єдиним фронтом проти мене? Щось на зразок змови? — продовжував гру Авакум. — А чого, скажіть ласкаво?
— Ну от, відразу вже й змова! — кисло всміхнувся Карадимов. — Це ж треба додуматися!
— Ніякого єдиного фронту ні проти вас, ні взагалі! — холодно кивнув Спиридон. — У нашій роботі кожен відповідає за себе, а живе як сам знає. Як сам знає! — повторив він, значуще глянувши чомусь на колегу, а не на Авакума.
— Колего Хафезов, що ти все — як сам знає та як сам знає! Мене вже аж нудить! — скривився Димо, блиснувши недобре очима.
Від сусіднього столу озвався заступник генерального директора:
— Чого це ви так гарячкуєте, товаришу Карадимов? Коньяк у голову вдарив, чи що?
— Ні, це через нього, товаришу директор! — Димо тицьнув пальцем у груди Хафезова. — На нього напала якась манія величі, все «сам» та «сам» торочить, от я й не витримав!
— Він взагалі останнім часом дуже нервовий! — здвигнув плечима Хафезов.
— Інженер Карадимов перший кавалер міста Н і, цілком природно, деколи неспокійний. Треба його розуміти і співчувати.
Димо глибоко зітхнув, склав руки на грудях і промовив:
— Дякую за підтримку, товаришу директор! Звичайно одружені чоловіки дихають на мене тяжким духом, отож я більше ніж хто інший потребую товариської допомоги.
— Допоможемо залюбки! — засміявся перший заступник директора.
Авакум усміхнувся на ці слова, а перший заступник директора вів далі серйозну розмову з сусідом.
За якийсь час у «закуток» повернувся Прокопій і ще
— Я затримався? — запитав він.
Авакум глянув на годинник і відповів:
— Зараз три хвилини на восьму. Вас не було трохи більше ніж півгодини. Та дарма! Сідайте, місце вільне.
— Спершу погріюся біля каміна, бо трохи змерз. Дощ надворі просто крижаний, ніби має ось-ось піти сніг.
Він став перед решіткою каміна й підніс руки до полум'я. На протилежній стіні відбився химерний обрис його довготелесої постаті. Здавалося, це тінь не людини, а безголового диявола.
Через п'ять хвилин після останніх слів у «закуток» бурею влетів вахтер конструкторського відділу бай Стамо, мокрий як хлющ, у шкіряному плащі й військових чоботях. Він був старшиною Н-ського артилерійського полку й пішов на пенсію через хворобу серця. Увійшовши, він козирнув першому заступникові директора, потім у два скоки опинився біля Прокопія.
— Ключ! — захекано вигукнув бай Стамо й простяг руку.
Прокопій трохи зблід на лиці, але залишився спокійний і, помовчавши кілька секунд, з гідністю запитав:
— Якого ключа вам треба?
Тепер уже зблід бай Стамо. Він роззявив рота, наче його душили, й рука його безсило впала.
— Як то якого ключа? Ключа од відділу, який я вам дав півгодини тому, щоб ви туди зайшли!
— Чи ви не збожеволіли? — похитав головою Прокопій. — Якщо я півгодини тому був на заводі, то як би я опинився вже тут? Чи в мене крила за плечима?
— Не жартуйте, товаришу Сапарев! — підвищив голос колишній старшина.
— Відчепіться від мене, а то я викличу до вас «швидку допомогу»! — скипів Прокопій. — Ви з глузду з'їхали!
Бай Стамо відступив на крок і глянув на всіх очима, сповненими переляку й болю.
В цей час Алекса вже не було в кімнаті. На його місці сидів Авакум.
Зустрівши погляд першого заступника директора, бай Стамо кашлянув і промовив:
— Товаришу директор, скажіть йому, нехай віддасть ключ! Нащо такі жарти?
— Зачекайте-но! — відповів перший заступник директора. — Чому ви не відібрали в нього ключа вчасно, ще на заводі, а приїхали за ним аж сюди?
— Тому, товаришу директор, що коли я повернувся, його вже не було, він пішов.
— А ви куди ходили? Чому лишили його самого?
— Бо він нені сказав: «Мені треба тут щось подивитися. Я побуду хвилин двадцять, а ви тим часом сходіть у буфет, візьміть каву та два бутерброди й принесіть мені. А я замкнуся зсередини!». Коли я все те приніс, його вже не було!
— А ключ?
— Ключа не було ні всередині, ні у дверях. Він узяв його з собою!
— Ну що ти вигадуєш, негіднику! — стиснув кулаки Прокопій і погрозливо посунув на бая Стамо. — Глянь мені в вічі!
— Дивлюся!