Історія Лізі
Шрифт:
На другу ніч після приходу цього екстравагантного канадського холоду Лізі прокидається о другій ночі, і Скота в ліжку знову нема. Вона знаходить його в кімнаті для гостей, знову закутаного в жовту африканку доброї матінки Дебушер, і він знову дивиться свій «Останній кіносеанс». Генк Вільямс наспівує «Ко-Ліґу»; Сем зе Лаєн мертвий. Лізі було важко його розштовхати, але нарешті їй це вдалося. Вона запитує, чи з ним усе гаразд, і Скот відповідає, що так, усе гаразд. Він радить їй виглянути у вікно, каже, що там дуже гарно, але не варто дивитися дуже довго.
— Мій тато казав, що коли довго дивитися на такий ясно-білий колір, то можна спалити собі очі, — остерігає він.
Їй перехоплює подих, коли вона милується цією красою.
— Не дивися більше, — каже він протяглим, млявим голосом людини, яка розмовляє уві сні. — Ходімо в ліжко, моя маленька Лізі.
Вона рада, що вони зараз звідси підуть, рада якось позбутися цього триклятого кінофільму, витягти його з цього крісла-гойдалки й вивести з цієї холодної задньої кімнати. Та коли вона веде його за руку коридором, він каже слова, від яких її тіло покривається сиротами.
— Вітер скрегоче, як тракторний ланцюг, а тракторний ланцюг скрегоче, як мій тато, — каже він. — А що як він не помер?
— Скоте, не верзи нісенітницю, — каже вона, але те, що він сказав, не звучить як нісенітниця посеред глупої ночі, хіба не так?
А надто, коли завиває вітер, а небо виграє яскравою веселкою кольорів, ніби викрикує щось йому у відповідь.
Коли вона прокидається наступної ночі, вітер усе ще завиває і коли цього разу вона заходить у кімнату для гостей, телевізор не увімкнений, але він сидить і дивиться на екран. Він сидить у кріслі-гойдалці, закутаний в африканку, в жовту африканку доброї матінки Дебушер, але не відповідає їй і навіть не дивиться на неї. Скот тут, але Скот водночас відійшов.
Відійшов у світ придурства.
5
Лізі перекинулася на спину в кабінеті Скота й подивилася вгору на світло просто в себе над головою. Її грудь боляче пульсувала. Не думаючи про це, вона притисла до неї жовтий плетений квадратик. Спочатку біль навіть посилився… але потім їй ніби трохи полегшало. Вона дивилася вгору на світло, важко дихаючи. Її ніздрі забивав кислий дух поту, сліз і крові — варива, в якому маринувалася її шкіра. Вона застогнала.
Усі Лендони зцілюються швидко, інакше ми не могли. Це була правда — і вона мала підстави вірити, що це правда, — і ніколи раніше вона так не хотіла належати до Лендонів, як тепер. Вона вже не Ліза Дебушер із Лісбон Фолз, яку задумали й створили мама й тато, не Лізі-Хвостик.
Ти та, хто ти є, спокійно відповів їй голос Скота. Ти — Лізі Лендон. Ти моя маленька Лізі. Але було жарко, і їй дуже боліло, тепер їй хотілося льоду, і, говорив чи не говорив Скот Лендон, він ніколи не здавався їй таким довбано-безнадійно мертвим.
ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, наполягав він, але цей голос пролунав десь дуже далеко.
Далеко.
Навіть телефон на Великому Слоні Ідіота, по якому вона теоретично могла б викликати допомогу, здавався дуже далеким. А що здавалося їй близьким? Запитання. І дуже просте. Як могла вона застати свою сестру в такому стані і при цьому не пригадати, що вона застала свого чоловіка точно таким у той час, коли на них накотилася холодна хвиля 1996 року?
Я пригадала, прошепотів
— Я збожеволіла б, — простогнала вона. — Як вони. Як Лендони й Ландреуси, і всі, хто про все це знає. Не дивно, що всі вони схибнулися розумом, коли зрозуміли, що існує інший світ, одразу за дверима до цього світу… й стіна між ними така тоненька…
Але навіть не це було найгіршим. Найгіршим була та проява, яка так переслідувала його, плямиста проява з нескінченним рябим боком…
— Ні! — скрикнула вона в порожньому кабінеті. Вона кричала, хоч це завдавало їй гострого болю в усьому тілі: — Ой, ні! Зупини їх, зупини! Зроби так, щоб ці спогади зупинилися!
Та було вже пізно. І це було надто правдою, щоб і далі її заперечувати, хоч би яким великим був ризик збожеволіти. Бо й справді існувало таке місце, де їжа ставала поганою, а іноді й просто отруйною, після того як споночіє, і де ота плямиста проява, Довгий хлопець Скота
(Я тобі покажу, який він подає голос, коли розглядається навколо)
може бути реальною.
— О, вона реальна, справді реальна, — прошепотіла Лізі. — Я її бачила.
У порожньому, населеному привидами кабінеті небіжчика вона почала плакати. Навіть тепер вона не знала, чи це було правдою, не знала, коли саме вона це бачила, якщо бачила… але вона відчувала, що це правда. Так люди, хворі на рак, раптом помічають подібну прояву, що уриває останню їхню надію, у затуманеному склі карафи з водою, яка стоїть біля їхнього ліжка, коли вже прийнято всі можливі та неможливі ліки, прийнято максимальну дозу морфію і час зупиняється, а біль усе ще в тілі й усе глибше і глибше врізається у ваші непідвладні ніякому сну кістки. І ця проява жива. Жива, зловтішна і голодна. Проява, що від неї її чоловік намагався, як вона була впевнена, заховатися за пляшкою. І за сміхом. І за письменницькою працею. Проява, яку вона майже бачила в його порожніх очах, коли він сидів у холодній кімнаті для гостей перед телевізійним екраном, що цього разу був темний і мовчазний. Він сидів у
6
Він сидить у кріслі-гойдалці, загорнутий по самі очі, втуплені в чорний екран телевізора, в жовту африканку доброї матінки з її веселими кольорами. Він дивиться на неї і водночас крізь неї. Він не відповідає на своє ім’я, яке вона повторює з дедалі розпачливішою гарячковістю, і вона не знає, що їй робити.
Когось покликати, думає вона, ось що треба мені зробити, і поквапно повертається коридором до їхньої спальні. Канті й Річ у Флориді й будуть там до середини лютого, але Дарла й Мет перебувають зовсім поруч, через дорогу, і вона вирішує зателефонувати Дарлі, вона анітрохи не турбується, що їх доведеться розбудити посеред ночі, їй треба з кимось поговорити, вона потребує допомоги.