Історія Лізі
Шрифт:
— Я думаю, це залежатиме від тебе, Скоте. Ти робив його кращим багато разів… тож невже ти захочеш, щоб він залишився таким? Ти думаєш, я нічого не знав? Господи, ти ж кмітливий хлопець, тож не показуй себе таким йолопом! — Він обертає голову і спльовує на брудну підлогу. — Ти зробив його набагато кращим багато в чому. То, може, тобі вдасться зробити його кращим і в цьому. Я ніколи не чув, щоб хтось коли-небудь очуняв від психодіотизму… від справжнього психодіотизму… але я також ніколи не чув про таких, як ти, тож, може, тобі й пощастить. Старайся доти, доки в тебе затріщать щоки, мав звичай казати мій старий. Але поки що принеси мені отой моток мотузки з-під сходів. І поквапся, ти затраханий
11
— Він уже ворушиться, — сказала Лізі, лежачи на килимі слимаково-білого кольору в кабінеті свого померлого чоловіка. — Він
12
— Уже ворушиться, — сказала Лізі, сидячи на холодній підлозі кімнати для гостей і тримаючи чоловікову руку у своїй руці — вона тепла, але якась безживна, ніби виліплена з воску. — Скот сказав
13
Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням;
ніби звуки мертвих голосів у мертвих записах
падають в обвалену шахту пам’яті.
Коли я обертаюсь до тебе, щоб запитати, чи ти пам’ятаєш,
коли я обертаюсь до тебе в нашому ліжку
14
У ліжку з ним — ось де вона вислуховує всю цю розповідь; у ліжку з ним в «Оленячих рогах», після дня, протягом якого сталося те, що вона абсолютно неспроможна пояснити. Він розповідає їй цю історію, а хмари тим часом розходяться, і місяць наближається до них на відстань рекламного оголошення, і контури меблів стають майже цілком видимі. Вона тримає його в темряві в обіймах і слухає, неспроможна повірити (але й безпорадна перед необхідністю вірити, як молодик, котрий незабаром стане її чоловіком, каже: Тато звелів мені принести моток мотузки, який лежав під сходами. І поквапся, ти затраханий малий бевзю, мать твою перетак, — каже мені тато, — бо він відійшов не надовго. А коли він повернеться
15
— Коли він повернеться, то буде бридким клопом.
Бридкий клоп. Як Скутер, друзяка Скут і психодіот, бридкий клоп — це внутрішня ідіома їхньої родини, що належить до тих, яких він не зможе позбутися у своїх снах (й у своїй мові) протягом усієї решти свого продуктивного, але надто короткого життя.
Скот витягує моток мотузки з-під сходів і приносить татові. Тато обплутує Пола мотузкою швидкими, але економними рухами, і його тінь при цьому танцює на кам’яних стінах підвалу у світлі трьох сімдесятип’ятиватових лампочок, які звисають там зі стелі й умикаються вимикачем нагорі, біля сходів. Він докладає всіх зусиль, щоб якнайтугіше зв’язати руки Пола в нього за спиною, й при цьому біцепси на його руках випинають так, що їх видно навіть під рукавами сорочки. Скот не може втриматися, щоб не заговорити, хоч і боїться тата.
— Тату, це дуже туго!
Тато стріляє поглядом на Скота. Це дуже швидкий погляд, але Скот бачить у ньому страх. Це вселяє страх і йому. Більше того, це вселяє йому моторошний страх. Бо до сьогоднішнього дня він вважав, що тато не боїться нічого, крім Шкільної Ради та її клятущих офіційних листів.
— Ти нічого не тямиш, хлопче, тож ліпше заткнися! Я не можу дозволити, щоб він виплутався. Може, він і не встигне повбивати нас, якщо це станеться, але тоді в мене не буде іншого виходу, крім як убити його. Я знаю, що я роблю.
«Нічого ти не знаєш, — думає
Принаймні ще не перетворився.
Тато закінчує свою роботу, обв’язавши Пола на поясі й обмотавши протилежний кінець мотузки навколо одного зі сталевих пофарбованих стовпів, які підпирають стелю підвалу.
— От і все, — каже він, відступаючи вбік, як ковбой, котрий щойно залигав бика на рингу родео. — Це на певний час його втримає. А ти тим часом біжи до сараю, Скоте. Принеси легенький ланцюг, що лежить одразу за дверима, і важкий тракторний ланцюг — ти знайдеш його у стійлі ліворуч, де складено також запасні частини для вантажівки.
Пол уже послабив мотузку, яка обплутувала середину його тіла. Він підводиться сісти так раптово, що з розгону б’ється головою об стовп. Це примушує Скота болісно скривитися. Пол дивиться на нього очима, які лише годину тому були синіми. Він посміхається, й куточки його рота підіймаються набагато вище, аніж вони могли б піднятися… майже до вух — так принаймні здається.
— Скоте! — кличе його батько.
Уперше у своєму житті Скот пускає оклик тата повз вуха. Він заворожений геловінською маскою, яка ще зовсім недавно була обличчям його брата. Язик Пола проскакує між його розтуленими зубами й танцює у вогкому повітрі підвалу. Водночас між ногами в нього утворюється темна пляма, коли він мочиться прямо в шта…
У цю мить Скот дістає удар по голові, від якого відлітає назад і знову боляче наштовхується спиною на друкарський верстат.
— Не дивися на нього, бевзю, дивись на мене! Огидний клоп загіпнотизує тебе, як змія гіпнотизує пташку! Стережися і пильнуй, Скутере, — це вже не твій брат!
Скот витріщається на батька. За ними, ніби щоб підтвердити слова тата, проява, прив’язана до стовпа, реве таким страшним ревом, який не може вихопитися з людських грудей. Нічого людського в ньому немає.
— Біжи й принеси ланцюги, Скоте. Обидва. І швидше. Мотузки його не втримають. Я підіймуся нагору й візьму рушницю. Якщо він випручається раніше, ніж ти повернешся з ланцюгами…
— Тату, будь ласка, не стріляй у нього! Не стріляй у Пола!
— Принеси ланцюги. А тоді ми подивимося, що можна буде зробити.
— Той тракторний ланцюг дуже довгий. І дуже важкий!
— Поклади його на візок, йолопе. На велику тачку. А тепер біжи, поквапся.
Скот один раз озирається через плече й бачить, що батько відступає задки до сходів. Він робить це повільно, схожий на приборкувача левів, який виходить із клітки, коли його виступ закінчено. Нижче від нього, у світлі однієї з лампочок, які звисають зі стелі, сидить Пол. Він стукає потилицею об стовп із такою швидкістю, ніби його голова пневматичний молот. Водночас він смикається з боку в бік. Скот не може повірити, що Пол не стікає кров’ю і не заб’є себе до втрати тями, але він помиляється. І Скот бачить, що батько каже правду. Мотузки його не втримають. Вони не зможуть витримати цього безперервного натиску.