Історія Лізі
Шрифт:
Лізі, яка вже потяглася рукою до пакетиків сахарину, почувши голос Дарли, змінила напрямок свого руху й натисла на кнопку старомодного цукрового шейкера, насипавши собі в чашку солідну порцію.
— Я думала, то пакетики з кавою, — сказала вона. — Пийте щочетверга каву зі справжнім цукром! Сьогодні це вже моя десята філіжанка.
— Зі мною та сама історія, — сказала Дарла. — Я бігала до туалету разів шість і збігаю ще раз, перш ніж ми покинемо цей чарівний заклад. Дякувати Богові, що існують антикислотні таблетки пепсиду.
Лізі розмішала свою каву, скривила гримасу, потім відпила ще раз.
— Звичайно, ти спакуєш для неї валізу?
— Хтось же має це зробити, а ти сьогодні схожа на ходячу смерть.
— Дякую за комплімент.
— Якщо
Лізі чула це від неї вже багато разів спільно з такими фразами, як «Обов’язок не просить дозволу» або — номер один у хіт-параді Дарли на всі часи — «Життя несправедливе». Сьогодні ці слова її не роздратували. Навіть примусили слабенько усміхнутися.
— Якщо ти хочеш зробити це, Дарло, то я не стану відбирати в тебе цей привілей.
— Я не сказала, що я хочу, я сказала, що зроблю. Ти залишалася з нею на ніч і прокинулася з нею сьогодні вранці. Я сказала б, ти вже одержала свою частку. Пробач, я маю викинути своє пенні.
Лізі дивилася їй навздогін і думала: «Скільки ж вона сьогодні вже викинула тих пенні?» У родині Дебушерів, де існували свої слова та висловлювання для всього на світі, мочитися перекладалося як викинути пенні, а випорожнити живіт як — трохи чудно, але влучно — поховати квакера. Скот любив цей вираз, він казав, що то, мабуть, давнє шотландське утворення. Лізі вважала це можливим; більшість Дебушерів прибули з Ірландії, а всі Андерсони з Англії, чи принаймні так казала їхня добра матінка, але в родині було й кілька приблудних собак, хіба ні? Але це мало її цікавило, її більше цікавило те, що викинути пенні та поховати квакера були словесними рибами, спійманими в озері, в озері Скота, а він від учорашнього дня здавався таким до біса близьким до неї…
То був сон сьогодні вранці, Лізі… ти це знаєш, хіба ні?
Їй було не дуже зрозуміло, що вона знає, а чого не знає про те, що відбулося у спальні Аменди сьогодні вранці — усе було схоже на сон, навіть її намагання поставити Аменду на ноги й відвести її в туалет, — але в одному вона тепер була цілком певна: вони здали Аменду до Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» принаймні на тиждень, це виявилося значно легше зробити, аніж вона та Дарла могли сподіватися, й вони мали подякувати за це Скотові. Подякувати тут
(ура-ура)
і тепер, що, зрештою, було одне й те саме.
3
Дарла приїхала до затишного Мендиного будиночка Кейп-Код десь перед сьомою годиною ранку, її завжди укладене в акуратну зачіску волосся сьогодні було лише недбало пригладжене, один із ґудзиків на блузці розстебнувся, й рожевий колір ліфчика зухвало виглядав назовні. На той час Лізі вже переконалася в тому, що Аменда сьогодні нічого не їстиме. Вона було дозволила Лізі запхати їй до рота ложку з омлетом, після того як сестра спромоглася посадити її на ліжко й притиснути їй голову до узголів’я, і цей успіх уселив у Лізі деяку надію — схоже, Аменда могла ковтати, тож, можливо, вона з’їсть бодай одне яйце, — але ця надія виявилася марною. Просидівши в такій позі з півхвилини з яєшнею, затиснутою між губами (на Лізі ця жовта пляма справила досить моторошне враження, так ніби її сестра намагалася з’їсти канарку), Аменда просто виштовхнула її язиком. Кілька шматочків прилипли їй до підборіддя, а решта впали на її нічну сорочку. Очі Аменди і далі дивилися втихомиреним поглядом кудись у далеч. Або у світ містики, якщо ви належали до прихильників Вана Морісона. [20] Скот, безперечно, належав до таких людей, хоча його пристрасть до Вана значно зменшилася на початку дев’яностих. Це був той час, коли Скот обернув свої симпатії назад до Генка Вільямса
20
Відомий ірландський співак і саксофоніст.
21
Популярні американські виконавці пісень у стилі кантрі.
Дарла відмовилася повірити, що Аменда не хоче їсти, доки сама не повторила експеримент із яйцем. Для цього їй довелося засмажити нову яєшню, бо Лізі вже викинула рештки першої у сміття. Спрямований кудись уперед на тисячу ярдів погляд Аменди знищив у ній будь-який апетит до тих решток, які їй залишалися від великої сестрички.
На той час, коли Дарла увійшла до кімнати, Аменда знову сповзла зі своєї сидячої пози — попливла вниз, — і Дарла допомогла Лізі посадити її так, як вона сиділа. Лізі була вдячна їй за допомогу. У неї вже боліла спина. Вона навіть не могла собі уявити, чого коштує людині доглядати особу, що перебуває в такому стані сьогодні й завтра, до нескінченності днів.
— Амендо, я хочу, щоб ти це з’їла, — сказала Дарла категоричним, я-не-стану-слухати-нікого-ні тоном, що його Лізі добре запам’ятала з багатьох телефонних розмов у свої молодші роки. Цей тон у поєднанні з характерно висунутою вперед щелепою Дарли та позою її тіла цілком ясно давав зрозуміти: вона вважає, що Аменда прикидається. «Клеїть дурня, як кондуктор», — сказав би Денді; одна із сотні його веселих, барвистих і не наповнених якимсь очевидним сенсом фраз. Але (подумала Лізі) хіба Дарла не вважала так щоразу, коли хтось відмовлявся робити те, чого вона від нього хотіла? Хіба не була вона переконана в тому, що ця особа «клеїть дурня, як кондуктор»?
— Я хочу, щоб ти з’їла яєшню, Амендо, — і негайно!
Лізі вже відкрила рота, щоб стримати її, але передумала. Вони прийдуть до того, що їм треба зробити, значно швидше, якщо дати Дарлі повну волю. А до чого їм треба прийти? Певно, до Ґрінлона. До Центру одужання та реабілітації «Ґрінлон» в Оберні. Вони вже побували ТАМ зі Скотом після останнього відключення Аменди, яке сталася навесні 2001 року. Проте згодом виявилося, що стосунки Скота з Ґрінлоном зайшли дещо далі, аніж здогадувалася його дружина, і слава Богу, що вона про це нічого не знала.
Дарла запхала яєшню Аменді в рот і обернулася до Лізі з усмішкою, яка вже починала сяяти тріумфом.
— Ось бачиш! Я думаю, що на неї треба було тільки добре натис…
У цю мить кінчик Амендиного язика вистромився між її розслабленими губами, і зафарбована в колір канарки яєшня знову впала на її нічну сорочку, ще вологу після попереднього витирання мокрою ганчіркою.
— Ти щось хотіла сказати? — лагідно запитала Лізі.
Дарла подивилася довгим, довгим поглядом на свою старшу сестру. Коли вона обернулася обличчям до Лізі, рішучий вираз, підкріплений висунутою вперед щелепою, з нього зійшов. Вона здавалася такою, якою й була: уже літньою жінкою, яку нагальні справи родини дуже рано підняли з ліжка. Вона не плакала, але була розгублена й спантеличена; її очі, ясно-голубі очі, що їх мали всі дівчата з родини Дебушерів, блищали від стримуваних сліз.
— Це щось інше, аніж було вчора, чи не так?
— Авжеж.
— А вночі нічого не сталося?
— Ні, — відповіла Лізі, ні на мить не завагавшись.
— Вона не плакала, не дратувалася?
— Ні.
— О, що ж тоді нам робити?
Лізі знала практичну відповідь на це запитання, й у цьому не було нічого дивного; Дарла могла думати інакше, проте Лізі й Джоді завжди схилялися до ділового розв’язання подібних проблем.
— Ми покладемо її назад: дочекаємося початку робочого дня й зателефонуємо до закладу, який називається «Ґрінлон», — сказала вона. — І будемо сподіватися, що протягом цього часу вона не обмочиться в ліжку.