Історія Лізі
Шрифт:
Світло дня наближалося. І несподівано її опанувала переконаність, що коли вона дозволить сонцю увійти до кімнати, не заговоривши, то двері між минулим і теперішнім зачиняться і будь-яка можливість одержати відповіді зникне.
Отже, не звертай уваги на імена. Не зважай на те, хто там, у біса, лежить у цій нічній сорочці.
— Чому Аменда сказала бул? — запитує вона.
Її голос у цій спальні, де темрява вже розсіювалася, прозвучав хрипко, невпевнено.
— Я залишив тобі бул, — відповідає їй особа, з якою вона лежить у ліжку і
О Боже, о Боже, це вже справді психодіотизм, якщо він існує, нехай йому біс…
А тоді:
Візьми себе в руки. Пручайся, тримайся, не дозволяй себе заморочити… Запитай про це тепер, негайно…
— А який він… — Її голос звучить хрипкіше й невпевненіше, ніж будь-коли. І тепер їй здається, що розвидняється в кімнаті надто швидко. Сонце може викотитися з-за обрію на сході будь-якої миті. — Це кривавий бул?
— Ти скоро матимеш кривавий бул, — відповідає їй голос, і в ньому звучить певний жаль.
І він такий схожий на голос Скота. Але тепер він більше схожий і на голос Аменди, і це лякає Лізі дужче, аніж будь-коли.
Потім голос повеселішав:
— Але той бул, який ти шукаєш тепер, це добрий бул, Лізі. Щоб його знайти, ти маєш проникнути за багряну завісу. Ти вже подолала три етапи. Ще кілька — і ти одержиш свій приз.
— А яким буде мій приз? — запитує вона.
— Трунок. — Відповідь була миттєвою.
— Кока-кола? Кока Роял-Краун?
— Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди.
Голос пронизувала якась дивна й незглибима туга, і в ньому пролунало щось напрочуд знайоме. І чому останнє слово здалося їй чиїмось ім’ям, а не просто квітами? Чи це одна з тих речей, яких вона не може бачити за багряною завісою, що іноді ховає від неї її власну пам’ять? У неї не залишилося часу, щоб про це подумати, а тим більше, запитати про це, бо смужка червоного світла вже просоталася крізь вікно. Лізі відчула, що час повертається у свій фокус і, крім того, що була дуже налякана, пережила напад гострого жалю, що нічого не встигла.
— А коли я матиму кривавий бул? — запитала вона. — Скажи мені.
Але відповіді не було. Вона знала, що відповіді не буде, але її розчарування підсилилося, заповнивши весь той простір, де панували її жах і розгубленість до того, як сонце викотилося з-за обрію, розсіявши все своїм промінням.
— Коли я його матиму? Прокляття, скажи мені, коли? — вона тепер кричала і трясла плече, прикрите нічною сорочкою, аж підскакувало волосся… але відповіді не було. Зрештою, Лізі вгамувала свою лють. — Не дражни мене отак, Скоте, скажи мені, коли він прийде — коли?
Цього разу вона смикнула за плече, прикрите нічною сорочкою, замість просто труснути його, і тіло в ліжку повільно перекотилося на другий бік. Це була Аменда, звичайно ж. Очі в неї були розплющені, й вона дихала, а щоки навіть були забарвлені, хоч і не дуже яскраво, проте Лізі впізнала той далекий і відсутній погляд своє великої сестри Менди-Кролика, яким вона дивилася в ті хвилини, коли уривала будь-які зв’язки з дійсністю. І цей погляд належав не тільки їй. Лізі вже не була певна, чи Скот справді приходив до неї, чи вона просто перебувала в якомусь напівпробудженому
Частина друга
ПеЗКаПеТе
Вона обернулася й побачила великий білий місяць, який дивився на неї, зависши над пагорбом. І її груди відкрилися перед ним, і місячні промені проникли крізь неї, наче крізь прозорий діамант. Вона стояла, наповнена місяцем, ніби пропонуючи себе в жертву.
Її перса розтулилися, щоб прийняти його в себе, її тіло відкрилося, мов тремтячий анемон, лагідне, щедре запрошення, осяяне місяцем.
V
Лізі й довгий, довгий четвер
(Етапи була)
1
Лізі не знадобилося багато часу, аби зрозуміти, що цей розрив Аменди з реальністю був набагато гірший, аніж три попередні — її періоди «пасивного напівступору», якщо скористатися терміном її психіатра. Враження було таке, ніби її зазвичай дратівлива й іноді нестерпна сестра перетворилася на велику ляльку з автоматичним диханням. Лізі спромоглася (доклавши значних зусиль) перевести Аменду в сидячу позу й повернути її, тож тепер вона сиділа, звісивши ноги з ліжка, але ця жінка в білій нічній сорочці — яка розмовляла, а може, й не розмовляла голосом померлого чоловіка Лізі за кілька хвилин перед світанком — ніяк не відповідала, коли Лізі називала або гукала її на ім’я, або навіть люто й розпачливо викрикувала його їй просто в обличчя. Вона лише сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася пильним поглядом на молодшу сестру. А коли Лізі відступила вбік, то Аменда й далі невідривно дивилася на те місце, де вона щойно була.
Лізі пішла до ванної кімнати, щоб намочити рушник холодною водою, а коли повернулася, Аменда вже знову лежала, причому лежала лише верхня половина її тіла, а ноги спускалися з ліжка. Лізі знову стала її підводити, але припинила це робити, коли сідниці Аменди, що були надто близько до краю ліжка, почали ковзати вниз. Якби вона не зупинилася, Аменда сповзла б на підлогу.
— Мендо-Кролику!
Цього разу її старша сестра ніяк не відповіла на своє дитяче прізвисько. Лізі вирішила спробувати всі варіанти.
— Велика сестричко, Мендо-Кролику!
Ніякої реакції. Замість злякатися (вона злякається незабаром) Лізі відчула напад такої люті, до якої Аменді дуже рідко вдавалося довести свою молодшу сестру, коли вона справді до цього прагнула.
— Облиш! Облиш це й відсунь свій зад на ліжко, щоб ти могла сидіти!
Реакція нульова.
Лізі нахилилася, витерла безвиразне обличчя Аменди холодним рушником, але чогось більшого не домоглася. Очі не закліпали навіть тоді, коли мокрий рушник доторкнувся до них. Тепер Лізі почала відчувати страх. Вона подивилася на цифровий годинник на радіо біля ліжка й побачила, що вже шоста ранку. Вона могла б зателефонувати Дарлі, не боячись розбудити Мета, який, певно, спить тепер сном праведника в Монреалі, але вона не хотіла цього робити. Зателефонувати Дарлі було б тим самим, що визнати свою поразку, а вона не була до цього готова.