Соло для Соломії
Шрифт:
– Мамо, птасечка.
– Ой, то, донечко, джміль, – злякалася Соломія-старша. – Не махай ручками, бо вкусить.
– То – птасечка, – тупнула Соломійка ніжкою. – Не вкусить. Цуєш, як піває?
Джмелине гудіння дивним чином її приворожувало. Могла слухати, як гуде бджола, дзичить комар, пізньої весни – гудуть хрущі над садом. Але джмелине гудіння чомусь по-особливому притягувало. Наче була в цьому якась тільки їй одній зрозуміла чарівна мелодія. У тих звуках, думала Соломійка, живуть іще якісь маленькі пташечки, котрих вона не бачить. Їхній спів і складається в оте – дж-ж-ж-у. Бо пташечки не можуть вибратися з того басовитого співу. А сам спів ще здається схожим на густющу
– Жмелики, – сплескує долоньками Соломійка. – Хочу показувати… хочу бачити… Покажіте мені жмеликів.
Бабуся показує. І Соломійка тепер прокладає стежку од тих джмелиних нір до дивних квіток із ще дивнішою назвою – жмелійки…
А скілько то було крику, коли вона дізналася, що Петрик, який гон там живе, забрав собі мед із джмелиних нірок. Мусив хлопець клястися, що ніколи так не робитиме. Соломійка вже мала над ним владу. Як і над його другом і однолітком – Павликом, Павлусем, якого вона називала спочатку Павиком. Мине ще трохи часу, і Петрик з Павликом – обоє, дружно – до безтями закохаються в Соломійку.
Вони були майже сусідами, через дві хати, народилися з різницею у чотири дні. Їхні матері – Гафія Злотиха і Маруська Плотина – вирахувавши, що діти мають з’явитися десь коло свята Петра і Павла, так постановили: доньок назовуть Петрина і Павлина, а коли сини – Петром і Павлом. Той, що першим з’явиться на світ, буде Петром, бо ж той апостол мовби старший, он і батюшка казав, що на небі найближче до Ісуса сидить. Ну, а той, хто другим буде – Павло.
Народилися хлопчики. Петрусь був худішим, гінким, наче лозина, мав очі темно-карі, як у батька, довгі пальці (злодійські, жартувала Гафія), ледь загострений ніс і смішні настовбурчені вуха. Павлик виріс хоч теж високий та міцний, вже в дитинстві мав руки, мов налиті, й голубуваті очі та ледь-ледь плескатий ніс.
«До теї любові ще тре’ доїхати», – казали, бувало, баба Луциха.
Соломійка біжить стежиною до їхньої хати. А там на подвір’ї мама Соломія-старша злякано на доню дивиться.
– Соломочко, не руш. У тебе у волоссі джміль заплутавсє.
– Жмелик? – Соломійка вертить головою, мовби може його побачити. – Хочу жмелика. Зніми його, мамо.
– Не крутися, – гримає мама. – Бо злякаєш, то вкусить. Вони болісно кусаються.
– Нє, мине не вкусить. Хочу побачити жмелика у волоссі.
Джміль на її голові не заплутався. Він просто собі присів відпочити. І кусати Соломійку не збирається. Взагалі – диво-дивне! – за весь час її спілкування з джмелями вони жодного разу не вкусили дівчинку. Навіть коли простягала руку, щоб волохаті комахи на неї сіли. За таку дивну взаємну любов якось і прозвав Тарасик сестричку – джмелина сестра. Сестра джмелів.
Соломійка спершу надула губки, та швидко перегнівалася, сонечком зазоріла, братику в плече носиком ткнулася, а потім подвір’ям дзвінкий сміх розсипала:
– Сестра жмеликів… Сестра жмеликів…
І до бабці, котра якраз на кілка гладущика [12] вішала сушитися:
– Бабуню, я сестра жмеликів… Чуєте, бабуню?
– Та чую, непосидюче…
Взагалі Соломійка довго не вміла гніватися. Спалахне, бувало, як справжня солома, на яку вогник потрапив, диво-оченятами кресоне, пхинькне, а то й ніжкою тупне, та гнів швидко, мовби
3
12
Глек для молока (діалект.) – Ред.
І все ж при загальній любові до цієї дитини – родини, сусідів, старих і малих – мала Соломійка, як би тепер сказали, і свого персонального ворога, нелюбов якого розпочалася чи не з першої зустрічі та росла, наче сніжка, залишена на стежці посеред снігопаду. Незлюбила Соломійку її ровесниця Руфина. Народжені одного дня, вони обоє виростали вродливими. Тільки врода Руфини була інакшою – надто яскравою, мовби викличною, аж пекучою. Вилиці, чоло, великі соковиті губи, очі з косинкою, сірі, що бігали, наче два маятники – все кидало виклик. Якщо Соломійка не задумувалася над тим, вродлива вона чи ні, й чому її люблять, для неї то було природне й ніби таке, що існувало саме по собі, як і її увага до мами, тата, бабуні, братиків, то Руфина швидко, не по-дитячому, склала собі ціну. Вона несла свою красу, мов особливий дар, який належить тільки їй і за який інші мусять платити, кожен по-своєму – лагідними словами, похвалами, подарунками. Природно, що суперників у Руфини не повинно було водитися. Руфина, котра, наколовши ніжку, репетувала на цілу вулицю, доки до неї не прибігали мама чи старша сестра, відразу відчула ворожість до привітної, всіхлюбної Соломійки. Руфиночку щось тягло до своєї малої суперниці. Але більше для того, щоб посеред гри підставити, мовби ненароком, ніжку, сипнути, граючись, піску межи очі, покласти на стежці, де бігали – обоє босими ніжками – будяка. Найбільше дратував Соломійчин сміх, коли та падала на бігу чи на образливе: «У тебе руки, як у вороняки крила», починала вдавати, що вона справжня маленька воронка, ще й ручками-крильцями смішно махала.
Руфина дивилася, і їй здавалося, що Соломійка справді не дівчинка, а пташка. Дивна, незбагненна. Не така, як вона, Руфина. Але ж вона не пташка! А Соломія… Чого вона така дивна? Звідки неїн, Руфинчин, страх, і не страх, а щось інакше?…
– Ходімо, – каже Соломійка.
– Куди?
– Я тобі щось покажу. Тико дай слово, що ти… Що ти їх полюбиш…
– Кого?
– Моїх жмеликів…
«От іще», – хоче сказати Руфина, та слово дає.
Стежка виводить їх за город. Ніхто не знає, наскільки ця стежка важлива для них обох. Соломійка легко віддає Руфині свою таємницю.
Коли ж Соломійка показала Руфинці джмелине гніздо, що розросталося у справжню колонію, та, побачивши, як блищать у ворогині-подружки оченята, нова володарка таємниці відразу збагнула, як цій Соломці можна досадити. Крадькома, у надвечір’я, принесла в подолі піску й висипала на джмелині нірки. А тоді й іншим піском, що набрала на гірочці джмелиній, пересилюючи страх від кусючих комах, засипала гнізда.
Дрібний, тихий смішок полоскотав квіточки-дзвоники, що росли побіля джмелиної гірки, і змусив стулитися чашечки.
Тихим, хоч і вельми гірким, був Соломійчин плач, коли вона наступного дня те шкідництво уздріла. Даремно гладило сонце своїм променем солом’яну біляву голівку. Та виплакавшись, Соломійка взялася сама відгортати пісок. І яка ж була її радість, коли з нірки почулося таке знайоме дзижчання-гудіння. А потім і волоханьчик вилетів. Очі, що пекли од сліз, самі витерлися. Та й не всі джмелі загинули – кілька на той час, як їх оселі засипала Руфина, ще не вернулися до домівки. А один впертюх – його й порятувала Соломійка – копав собі вихід, якимось дивом не задихнувшись всередині.