Соло для Соломії
Шрифт:
– Нє. За гиншим…
– Скажете, то знатиму.
– Забрати хочу тебе з собою, – повідомила Настя.
– Я нікуди не поїду.
– Поїдеш, – сказала Настя. – Поїдеш, бо… Бо я відьма, не забувай. Оком накину і робитимеш, що захочу.
Вона сама не вірила у те, що казала, та все ж казала. Мусила казати. Раз у неї задумка народилась, то, хоть би що, сповнити мусить. І вона сказала, що хоче видати внучку заміж. Що є такий чоловік, тоже нещасний. Мо’, й нещасніший за неї, бо в неї постраждало тіло, не сперечайся, тіло твоє постраждало, а душу ти сама в комору, у погріб тіла зачинила,
– Бабусю, я ненавиджу чоловіків, – сказала Віталія.
– Всіх?
– Усіх. До одного.
Настя приступила до неї і звеліла:
– Роздягайся.
– Що?
– Те, що чуєш, – твердо сказала бабуся. – Хочу на твоє тіло глєнути, яке ти в тюрму засадила. Думаю, воно в тибе вельми гарне. Думаю, ти часом на нього дивишся.
– Я його ненавиджу, – сказала з притиском внучка.
– За що? За те, що хтось колись позбиткувався? Али ж воно гіршим не стало… І бруд той давно одмився. А хлопець, за якого сватаю, вельми добрий, тико хорий. Мусиш його вилікувати. І од болєзні душевної, і од туги за життєм, яке було в тего чоловіка. А вилікуєш, то й сама виздоровієш.
– Я не… хочу…
Внучка те прошептала. Настя взяла її за руку. Гарячу-гарячу. Повернула внучку до себе і заглянула їй в очі.
– Ти ж не хочеш, щоби я тибе зачарувала? У дерево сухе перетворила…
– Ви таки відьма, бабуню, – прошептала внучка.
Настя Луциха вернулася додому, в Загорєни, з внучкою. Дорога була далекою. Тільки раз їх підвіз якийсь добросердний чоловік на возі. За ту дорогу Настя нарозказувалася, наговорилася. І про родину розказала – маму і батька своїх, бабусю та діда, про своє незвичне сватання і життя. А тоді й про Степана почала говорити. Віталія, що спершу проклинала свою згоду піти невідомо куди, поступово й собі почала вставляти слово за слово. Ночували вони в добрих людей при монастирі і в Настиних родичів. Чим далі йшла Віталія – у неї поступово зникав чомусь страх.
«Будь що буде», – вирішила вона.
Здригалася, правда, як уявляла себе поруч з чужим чоловічиськом. На ліжкові. А що він з нею робитиме? Невже, як ті прокляті кати?
«Ні, ні», – подумки шептала дівчина, а ноги самі несли за бабусею.
Так вони дісталися до села. Віталія вдивлялась у сільські хати, більшість із яких була вкрита соломою.
– Бабусю, ви мене не покинете? – раптом спитала вона.
– Чом я тебе мала кидати? – відказала Настя. – Сьоннє ото повечеряємо, добре виспишся, а там і до Стипана підемо. А хоч, я єго до нас приведу?
– А якщо він мені не сподобається?
– Силувати не буду, – сказала Настя. – Господи, дівонько, люде в нас як люде. Давненько тобі була пора у бабуні побувати.
Насправді весь той похід Луциха заради Соломії-старшої задумала. Хоч теперка розуміла, що й заради внучки.
На другий день Віталія хрипко прошелестіла, що хай вже той чоловік приходить. І Луциха привела Степана. Сказала, що ліки має для нього. Степан спершу одказав, що нє, хай-но, потому, оно на дворі роботи багацько, завтра на поле копати бульбу, а він як робить, то не так болить.
– Ходімо, – вперто наполягала Настя. – Тамика для тебе й
«Знахаркою» виявилася молода, не вельми гарна, али й непогана дівчина.
– Онучка моя, – сказала правду Настя. – Я вас лишу на трохи, то тут собі побесідуйте. А мо’, й полічитеся.
– Бабуню… – спробувала кволо заперечити Віталія.
У селі потому розповідали, як було далі. Бо народу рота не зашиєш.
Казали, що лишивши їх удвох, тая Луциха наслала те, чого колись від покійної бабусі своєї навчилася, вроки, око повелітельне, що людину змушує робити, що тая відьма схоче. Вона ж звеліла спочатку роздягтися своїй внучці, а потім Степанові. А тоді взяла їхню одежу і вийшла з хати.
… Двоє в хаті прокидалися поступово.
Віталія закричала.
– Чого ти кричиш, Соломіє? – спитав Степан, зводячись на ноги.
– Я не Соломія, – сказала Віталія.
– Я знаю…
Невідомо, хто першим у селі розпустив чутку про те, що відьма Настя зоставила двох – дівку й хлопця – голими в хаті.
Насправді було не так. Двоє, лишившись на самоті, вдягнені, звісно, довго сиділи одне проти одного. Якась сила змушувала Віталію не підводитися, щоб податися геть світ за очі – з цієї бабиної хати, з цього села, а може, й цілої землі.
Чоловік (чи хлопець, яка різниця) стояв перед нею – доволі вродливий, доладний, хоч і худий. І очі, як Віталія одважилася заглянути, її власні нагадали – наче у воді втоплені, казала мама.
– То правда, що ви-те Настина гонука? – спитав зрештою Степан.
– Так, – видихнула дівчина.
– І на лікарствах і травах знаєтеся?
– Ні, – Віталія відчувала, що от-от заплаче.
Раптом вона не знати чого подумала, що із двох у цій хаті вона щасливіша. Бо більша відстань від її нещастя. Бо вона пройшла цей шлях, а раз пройшла, то вже повернення не буде.
«Чи буде?» – подумала вона і відчула, як щось підкочується до горла.
Віталія боролася з тим клубком, і з мовчанкою, що знову настала, і з тишею і відсутністю слів у них обох.
Зрештою вона ревно заплакала, а Степан встав і поклав їй на голову руку, та став гладити, як маленьку, по голові, мовчки, не спитавши й не здивувавшись, чого вона плаче.
6
Отець Андроній помер восени 1939 року, через кілька місяців по тому, як прийшли «перші совєти».
– То не мій світ, – були його останні слова.
Їх чули матушка і Соломія, котру він попросив покликати, бо відчув, що його душа проситься відлетіти у кращий світ.
Соломії йшов п’ятнадцятий рік, вона виросла вже у вельми гарне дівча. Волосся з білого стало світло-пшеничним. На неї задивлялися і загравали з нею не тільки ровесники, а й старші загорєнські парубки. А двоє вже точно знали, що Соломія належатиме котромусь із них – сусідські парубки Петро і Павло, названі так на честь двох перших за каноном апостолів. Вони терпеливо чекали, доки ця дівчина – вродлива, як цей світ, прекрасна, як сонце, як небо, як найкрасивіший цвіт на землі – дозріє, аби ввійти до котрогось із них у хату господинею. Щоб це сталося, вони готові були битися з цілим світом. От тільки до кого, котрого з них?