Соло для Соломії

Важко знайти краще пояснення тому, що є найцікавішим у літературі, ніж універсальна сентенція Канта. Та сама, про дві речі, що викликають його захоплення і здивування, – зоряне небо над головою і моральний закон усередині людини.

Зоряне небо – це Божий світ, лад, який був створений і є ладом, хоч і незбагненним. А моральний закон – це та частка духу, яка присутня в кожній людині та робить її душу безсмертною. Моральний закон, духовний інстинкт відчуття різниці між добром і злом забезпечує виконання найбільшого людського

Особливо вражаючим виявом людяності, людськості є ті моменти вибору добра, коли всі обставини світу та часу сприяють тому, щоби не бути добрим.

Зрештою, у житті кожної людини, де б вона колись не була, є чи буде, базових життєвих подій, дій і переживань не так багато: радість, страх, любов, біль, відчай, віра. Поступ історії, зміна часів тільки додають колориту, надають можливості проявлятися цим базовим речам у спосіб, який здається неповторним.

Але саме так – із сплетення історії життя окремої людини й історії великої, історії світу – народжується література, яка викликає зворушення й захоплення.

Саме такою літературною історією є роман «Соло для Соломії». Історія цілого життя однієї неповторної жінки, якій було дано жити в неповторний час у неповторному місці. Майже ціле двадцяте століття, прожите на Волині, давало добру нагоду для того, щоби існування не здавалося простим і нецікавим. Історичних перипетій було досить, щоби моменти вибору йшли один за одним з надзвичайною інтенсивністю. Навіть тоді, тобто особливо тоді, коли здавалося, що вибору нема, що від власної волі взагалі нічого не залежить.

Величезна цінність роману «Соло для Соломії» полягає в тому, що він є історією цілого людського життя – від початку і до кінця. Нам дуже часто бракує саме такої картини світу. Адже тільки знаючи всю історію людини, можна зрозуміти, чому і як вона чинить у кожному окремому епізоді свого тривання. До того ж історія Соломії тільки називається солом. Насправді в романі все так, як у найсправжнішому житті, коли біографія одного невіддільна від біографій тих, хто поруч. І поруч не фрагментарно, а глибоко, неперервно і довго. Історія тривалої близькості, тривалих близькостей – це той мотив роману, який видається особливо зворушливим.

Якби ми більше знали про життя інших, то могли б краще розібратися із життям власним. Біографії найрізноманітніших людей – це основа будь-якої літератури. Зрештою, біографічною є головна книжка нашої цивілізації – Євангеліє.

Брак життєписів – слабке місце літератури української. Цю прогалину талановито заповнює Володимир Лис. Ретельно виписану історію Соломії неможливо переповісти, неможливо запам’ятати так само ретельно. Але цього й не треба, бо романи слід читати і переживати. І знати, що таке буває – таке життя, така історія, така Соломія, така пам’ять, така згадка, така розповідь про таке життя. Залишається найголовніше – уважніше придивитися до життя власного, до власної історії і пам’яті.

А ще є так, що згадуючи про когось – скажімо, про Соломію – називаючи ім’я того, кого вже нема, ми чинимо подобу молитви за ту безсмертну душу. Їй від того стає спокійніше. І нам також, бо ж молитва…

Тарас Прохасько

Щедрий вечір, котрий ставив віночок до свята Маланки, привів до хати Троцюків, по-вуличному Зозуликів, перебиранців. [1] А їхній невістці Соломії, яку всі звали Соломкою, а чоловік Антін Соломинкою, подарував ще й особливу звістку.

Звістка була солодка, як мед, тривожна, як далекий пронизливий звук, що вражає насамперед серце.

Звістку вигадала вона сама.

А мо’, й не вигадала…

Хтіла тої звістки, аж терпко і гаряче було воднораз, коли вперше про те подумала. А на Маланку вирішила для себе остаточно. Остаточно й трішечки бентежно – буде.

То й нихай. І як підтвердження, як стукіт пташки у вікно, звук.

Звуки.

Пісня, гомін, коляда.

Перебиранці!

Бо ж Маланка, бо Щедрий вечір.

Бо… звістка.

– Пустимо? – Соломія до дітей.

– Мамо, мамо, – обидва сини у два голоси. – Хай заходять.

Як же не пустити, коли чотири ока-зіроньки так світяться!

Ну, звісно, перебиранці як просилися до хати, то запевняли, що жодної шкоди не робитимуть, будуть чемні та лагідні, ото й тико, що пощедрують-заколядують, свята року Нового та Василя святого побажають добре стріти. Для дітей, Тарасика та Василька, – радість, бо ж козу й ведмедя уздріли, цигана й дідька рогатого, та жида пейсатого, і саму смішливу Маланку.

– То завтра моє свєто, – Василько хвалиться.

– А моє ж коли? – кліпає Тарасик оченятами, от-от заплаче.

– Навесні твоє, скоро вже, – Соломія стиха.

Циган спробував до горщика заглєнути та ложку потягнути, справдешній циган, гицелюватий, а коза-дереза відро перекинути, али тато Антін тут як тут:

– Осьо, холєрники, зара я вам лупня дам, а тебе коцюбою, рогата.

Хлопчики зарепетували, у долоні заплескали.

До бійки, однак, не дійшло. Вигляд у господаря був сурйозний, то мусили зважєти. Поподєкували й посміялися, Васильку й Тарасику по цукерчині саморобній, із цукру паленого, од гостей перепало, а перебиранцям – шмат домашньої, щедро приперченої ковбаски та трійко пирогів з маком.