Син землі
Шрифт:
І те сонце не жаліє йому свого світла і тепла.
Воно було б в силі навіть і з далеких просторів розвивати буйним квіттям Іванове життя. Однак воно тим не задовольняється. Те сонце зійшло з вершин на землю й ось тепер воно сидить на Іванових колінах.
— Мені здається, мавко, моя весно, що хоч я стратив два тижні в місті, то ти таки вдоволена моєю несподіванкою?..
— Так, Іване. Тепер я думаю над несподіванкою для тебе.
— Яку ж ти могла б мені зробити несподіванку, коли ти сама для мене є таким несподіваним небесним даром, що про нього не
— Ти сильно перебільшуєш. Я щойно думаю стати тим, за що ти вже тепер мене маєш. І для того щось таке зроблю, з чого, як думаю, ти будеш задоволений. Чи ти сказав усе свойому батькові, що ти здав матуру?
— Ще ні. Я уважаю своїм обов'язком поділитися тією вісткою з тобою перше.
— Чи пізно вже? Сонце ще досить високо, оскільки його тут видно поміж гущею сосон.
Іван поглянув на годинник: шоста година.
За радою мавки обоє постановили ще сьогодні піти до Іванового батька.
XXVI
Перший раз мавка йде разом з Іваном у село.
Хоч Іван чується в її товаристві гордий, як цар, і щасливий, як само щастя, та проте деякі хмарки отінюють його думки. Він не може затаїти їх і щиро каже мавці:
— Знаєш, моя музо, я боюся двох речей...
— Яких? — питає мавка.
— По-перше: коли твоя рідня довідається, що ти йдеш селом зі мною разом, можеш мати неприємності...
— Смійся з того, Іване. Мені тільки залежить на тому, щоб моя бабуся все була зі мною в згоді. Я радію, що вона мене розуміє. Нічого я не затаювала перед нею і не думаю затаювати.
Іван подумав:
«Невже графиня знає все? Невже вона потакає всьому, що її внучка робить?..»
Уже хотів спитати про це мавку, та в останній хвилі змовк.
— Яка ж це друга річ, котрої ти боїшся?
— Ти, моя весно, ввійшовши у селянську хату, розчаруєшся...
— Чому?..
— Знаєш... ти дитина, вихована у виставності, серед гарної та блискучої обстановки. А що побачиш у селянській хаті?
— Не кажи так, Іване. Мені не першина зайти до хати селянина. Простота селянського життя мені подобається. А щодо вдачі селянина, то чи знаєш, яка різниця між аристократом і між селянином? Селянин забруджує свою одежу, пан ховає бруд у свою душу.
Тепер обоє вийшли на доріжку, що вела в село.
Вся доріжка встелилася чатинням, з-поміж котрого ледве було видно слід коліс. Над мавкою й Іваном поспліталось гілля молодих сосон, неначе дерева простерли рамена над ними і благословили їх.
Із усіх усюдів сосни посилали молодятам пахощі живиці, від якої груди розширялися і радувалась душа.
Недалеко видно було кінець лісу і у тому місці, на долині, вільний отвір над доріжкою, залитий променисто, мінливо-золотою смугою палкого сонячного дня.
Коли обоє вийшли з лісу, побачили малу, зі старості похилену хатину, а перед нею гралися на вигоні маленькі діти.
Як лиш побачили мавку і Івана, перелізли скоро через пліт і поховалися в коноплях.
Мавка, сміючися, приблизилась разом з Іваном до тину
Іван дав мавці в руки бублик і поволі мавці вдалося довести до того, що дитина перелізла через тин і станула перед нею. Була це, може, чотирилітня дівчинка з русявим, майже сиво-білим волоссям, одягнута тільки в довгу сорочинку, повну плям.
Коли мавка подала дитині бублик, дівчинка знов скочила на пліт, аби утікати в коноплі.
Іван її поставив знов на землю і сказав до неї:
— Бачиш, дитино, панна така добра з тобою, а ти втікаєш. Це не гарно. Стидайся!
Коли другі діти побачили, що нема чого панів боятися, вийшли з конопель, і кожне дістало по бублику.
— А де тато й мама? — запитав Іван дівчинку, що перестала соромитися.
— Пішли на панське,— відповіла дівчинка.
— А хто хату пильнує?
— Я,— відказала дитина.
Мавка погладила малу господиню по голівці і заглянула до хати.
Побачила глиняну долівку з вибоями, стару скриню замість стола, в куті нужденне ліжко, під стелею кілька старих образів, на котрих святі аж очі примружили та уста повикривляли, так їх довкруги обсіли мухи. На лавці під печею стояв горнець і так розпер боки, неначеб бозна-які скарби зберігав. Мавка глянула всередину та побачила лиш кілька варених бульб із лушпайками. Вся хатина запалася одним боком у землю та нагадувала жебрака, що в найближчій хвилині впаде. Мавка шепнула щось Іванові, котрий зараз вийшов з дітьми з хати і лишив її саму. Тоді вона зняла образ божої матері, вложила щось позаду межи цвяшок і образ і повісила малюнок на давнє місце. Опісля закликала Івана з дітьми до хати і сказала:
— Діточки, коли прийде тато й мама додому, то скажіть їм так: «Тату, подивіться добре за образи, й вони вам щось дадуть».
— Ну, як ти, маленька господине, скажеш татові?..
Дитина повторила:
— Тату, подивіться на образи, а пані щось дадуть.
Накінці вдалося мавці вивчити дитину, що і як говорити.
Коли обоє пустилися в дальшу дорогу, мавка обізвалася:
— Не перший раз доводиться мені бачити бідних людей і їх життя. Однак сама не знаю чому сьогодні перший раз якась добра сила спонукує мене до наміру добро зробити людям у селі?
Тут мавка глянула на вечірнє сонце, якого золоті проміння злилися з її кучерями в мерехтливо-самоцвітну, чарівну мережанку.
Іван глядів збоку на її осяяне лице з почуттям великої пошани і зворушення, не наважився докинути від себе слова.
Обоє увійшли між два ряди струнких тополь, яких листки зашелестіли ледве чутно, так, немов собі передавали якусь радісну новину. Мавка узяла за руку Йвана й сказала:
— Передовсім мені важко дивитися на те, що бідні люди у селі живуть у таких марних, напіврозвалених хатках. Для того перша річ, яку я думаю зробити, буде: я дам людям частину лісу, щоб вони могли собі поставити нові хати.