Син землі
Шрифт:
Мошко, знаючи вдачу Куценка, остовпів і очі витріщив:
— Пане Куценку, ай-ай, що з вами сталося?.. ну?..
— Яке вам до того діло, що зі мною сталося? Ви, Мошку, доставите мені на мій празник для кількохсот людей пива й горілки. Розумієте?
— Вибачте, пане Куценку, я вас не розумію...
— Маєте, Мошку, п'ятдесят корон завдатку.
Мошко довго з недовір'ям позирав на гроші, опісля сховав їх, уклонився Куценкові аж до землі й закликав:
— Пане Куценку, тепер я вас розумію...
— Але мусите, Мошку, теж доставити чарок, склянок, дзбанків на пиво і так далі...
— Пане Куценку, я не знаю, скільки, що, як і куди?..
—
— Ну, скільки має випити?..
— Е, ви, Мошку, до нічого. Стільки випити, щоб на ціле життя запам'ятав собі мій празник...
Щойно тепер Мошко зрозумів.
Розпочалася гостина. Але майже всі гості, посаджені перший раз у житті за такий довжезний стіл, заставлений щедро напитками та їдою, були заскочені та збентежені тією незвичайною гостинністю. Перед їх очима виринали в незатертих барвах образи минулого життя старого Куценка і його сина Івана. Вони не могли собі розтовкмачити, як цей батько, що з ненависті до сина готов був його віку збавити, тепер нараз ладен пів маєтку стратити на празник у його честь. Те, що Іван матуру здав, не всім селянам промовляло до переконання, тим більше, що багато селян навіть не розуміли, що таке та матура... Так, наприклад, коли гості почали пити та їсти, Онітро Мовчан, що був громадським чабаном, обвів очима всіх гостей і неспокійно запитав сусідів:
— Як-то?.. Гостимося самі?..
— Чому самі?
— А де ж та Матура!..
— Сидить, куме, в Івановій голові,— пояснив йому Панько Гавриш.
На те відповів пастух ображено:
— Ви, Паньку, думаєте, що як я вівці пасу, то в мене вже овечий розум. «Матура в голові сидить»,— каже. Ото вигадав! Ні, ні, не здурите мене, Паньку...
Коли старий Куценко зміркував, що гостям щось не конче їсться та п'ється, обійшов весь стіл та припрошував, та заохочував, як міг. Окрім того, прохав найповажнішу особу в гуртках по 10–12 людей, щоб узяла на себе завдання господаря і припрошувала. Так само Куценко прохав господині, які услугували при столі, щоб припрошували гостей не тільки словами, але й жартами та сміхом дбали про їхнє задоволення.
Поволі настрій підносився. Лиш один Іван Куценко був спершу неспокійний, опісля бентежився щораз — то більше. Розмова з священиком, учителем і другими людьми шкутильгала, не клеїлася. У міру того, як бенкет продовжувався, Іван Куценко сидів, як на грані. Лиш одна думка хвилювала раз у раз його свідомість:
«Прийде, чи ні?..»
Найближчі хвилини здавались йому такими довгими, немов ті каламутні струмочки, що сонливо течуть-сльозять у сіру вічність. Думав, що уже минуло десять хвилин. Глипнув крадькома на годинник: дві хвилинки.
Нараз почувся за хатами туркіт коліс, і зараз же на Куненкове подвір'я в'їхав фаетон. Ледве мавка висіла, фаетон миттю протуркотів назад до двора. На подвір'я вибіг Іван і попросив мавку між гості у садок. Всі гості позривалися з своїх місць і нерухомо вдивилися в мавку. Лиш один пастух Онітро не міг витримати й сіпнув сусіда за рукав:
— А що, Паньку, не вийшло на моє? Панна Матура приїхала.
Тут Панько, пірваний у вир нестримних почувань, не зважав, чи це лицює, чи ні та голосно закликав:
— Наша ясна панна граф'янка за те, що не гордує нами, бідними селянами, за те, що вона наш ангел-хоронитель, наша добродійка і спасителька — хай нам живе сто літ!
І зараз же затягнув високим голосом «Многая літа».
Другі підхопили мелодію, і з грудей кількохсот людей загомоніла настрічу
Тут гармонія всіх голосів була така чиста і така могутня, що аж дивно було, як цей народ, який майже ніколи не співав у такому великому хорі, був у силі заспівати пісню по всім приписам хоральної гармонії.
Мавка подякувала за побажання й подала руку найближчим особам біля себе. Іван Куценко попросив її сісти. На її бажання сів біля неї з одного боку Іван, а з другого його батько. Важко описати всю ніжність, заклопотаність, бентежність і тривогу, з якою Маруся, Іванова сестра, і господиня заходились коло того, щоб якнайкраще прийняти граф'янку.
Селяни дивилися на неї, як на божество, що нагло з казкових країн зійшло між них та полонило, заворожило і вчарувало їх своєю незвичайною красою, простотою і добротою.
Навіть липнева природа була захоплена тією дівчиною-мавкою. З своїх темних, незглибимих джерел вічної краси вона вичарувала сьогодні всі найкращі шати, всі найшляхетніші почування радощів і молодості, щоб ними одягнути, причепурити та захопити всіх людей, що тут засіли дружно круг великого стола. Тут, при цьому дивному столі сьогодні щезли бідні та багаті. Горе, нужда, зависть, заздрощі й ненависть повтікали нині від людей та ховалися, неначе звірі по хащах, тернях і в підземеллі. Може, перший раз усі ті люди тут почули нині, що вони зичливістю з'єдинені брати й любов'ю опромінені сини великого народу.
Здавалося хвилинами, що сонце, осередок світу та життя, сховалося сьогодні між мереживо гілок і листя яблунь, груш і черешень, щоб зробити осередком справжнього духовного життя і людяності та душевного тепла і молодечого захоплення цю русяву істоту, яка себе назвала мавкою. Все у мавки тішило й захоплювало тих людей: її ніжна подоба, її обличчя, на якому мерехтливо грала кров з молоком, її срібний голос, а навіть те, як вона їла. Іван Куценко споглядав на неї і думав:
«То не волосся на її голові: це якесь понадсвітнє, казкове проміння, що замешкало у тім єстві та сіє довкруги добро, любов і радощі життя».
III
У величний святочний настрій при великому столі в садку Куценка всунулася тінь. Однак ніхто її не бачив, ні не відчував її.
Управитель Пенкальський, котрого мавка викинула зі служби за те, що хотів убити Івана Куценка, найнявся на службу у пана Гаєвича і став повірником його намірів і тайн. Це було тим легше, що вони обидва виступили завзято проти хлопських симпатій граф'янки Олени. Крім того, пан Гаєвич поборював граф'янку з маєткових причин. Він уже тепер терпів значні матеріальні страти тому, що його селяни-робітники, підбадьорені великою зарібковою підвишкою, яку дала граф'янка своїм людям, розпочали страйк, домагаючись такої самої платні, як у панни граф'янки. Та на тім не кінець. Пан Гаєвич був переконаний, що «пострілена» граф'янка Олена готова кожної хвилі пальнути дурницю й відступити частину свого лісу або поля навіть цілком задарма селянам. А що тоді буде на його добрах? Або доведеться йому для заспокоєння збунтованої юрби, наслідуючи злощасний приклад Олени та зійти на жебри, або бути днями й ночами непевним життя. Іншого виходу зі свого положення пан Гаєвич не бачив. Тому ходив, неначе зварений, проклинав на кожному кроці «хлопську» граф'янку та все промишляв над тим, як вибити їй з голови анархістичні, як-він казав, витребеньки.