Син землі

Турянський Осип Васильевич

— Чула.

— Тепер, бабцю, скажіть мені одверто, так, як я вам завсіди говорю: чи могла б навіть найкраща дівчина в нім не залюбитися?

— Це залежить від...

— Ні, ні, бабцю, незалежно від нічого іншого, лиш від його бистроумності та зовнішнього вигляду. Отже: чи могла б найкраща дівчина з ним не залюбитися?

Графиня після короткої надуми:

— На світі все можливе... Могла б...

Внучка розкотила самоцвітами сердечний сміх довкола, цілувала міцно бабцю і кликала:

— Бабцю, я вже в нім

залюбилася...

Графиня відчинила широко очі:

— Не знаю, як тебе розуміти, любочко. Говориш мені найповажливішу річ на світі і смієшся одночасно...

Чи ти це жартом кажеш, чи поважно?..

Внучка перестала сміятися:

— Бабцю, я сама ще не знаю... Але будь певна, що я тобі не затаю... нічого... Буду докладно брати своє серце на іспит і про всі почування та їхні зміни говоритиму тобі.

— Запам'ятай собі, донечко: нема на світі другої такої гарної й розумної дівчини, як ти. Між тобою й поміж тим селянським сином не може бути нічого спільного. Ти не для нього, він не для тебе.

— Бабцю,— засміялась мавка,— адже ти мені балакаєш такі самі слова, які я чула від Куценка!..

— Що ж він тобі сказав?..

— «Панно граф'янко, ви — небо, а я земля... Між нами не може бути нічого спільного... Ви для мене будете все тільки гомін... і світляна, недосяжна мрія...»

— Так він тобі сказав, любочко?..

— Так, бабцю.

— Він балакав розумно, донечко. Але...

Тут графиня знов обняла обома руками внучку за шию і сказала:

— Оленко, не забувай, що з тебе ще дитина. Запам'ятай собі мої слова: кожний мужчина називає жінку, у котрій залюбиться, недосяжною мрією. Та чи знаєш, для чого він її так називає?..

— Ні, бабцю.

— Для того, бо мужчина хоче, щоб жінка, його недосяжна мрія, зійшла з недосяжних висот до нього так низько і близько, щоби міг він її досягнути...

Мавка сміялася:

— Чи кожний мужчина, бабцю?..

— Кожний, без винятку.

— Бабцю, Куценко — виняток.

— По чім це пізнаєш?..

— Я вірю, бабцю... Він мене страшно боїться...

— Тут віра нічого не значить без доказу...

— Я його візьму на іспит...

Графиня усміхнулась:

— Ну, донечко, гарно буде виглядати його наука з таким іспитом, коли ти, замість його спонукати до книжки, будеш намагатися розкохати його, щоб дізнатися, як він розуміє тебе, як недосяжну мрію...

— О, бабцю, в мене не буде найменшого фальшу супроти нього, так само, як не маю його супроти тебе.

— Моя дитино, ти задумуєш небезпечну гру з огнем. Прошу, благаю тебе, не роби того, серденько, бо той огонь спалить його й тебе. Але я певна, що ти не зробиш нічого нерозважного та легкодушного. Правда, квіточко?

— Правда, бабцю.

XVIII

У спальні, де графиня спить, лежить мавка на своїй постелі та не думає про сон.

Вона

вслухується в тишу ночі.

Поважне, тихе, рівномірне тікання старезного годинника і ледве чутний, рівний віддих бабці ще збільшають почуття спокою, доброти й таємного благословення.

Мавка зачинила очі й мимо того бачить, як дивні, досі їй не знані гості сніжно-черешневоцвітним білим роєм падають на її молоденьку душу і світляно усміхаються до неї.

І вона теж усміхається до них, до дивних срібнокрилих пташенят, які перший раз у її житті беруть поволі у полон її істоту і до неї м'яко, тепло і сердечно гомонять:

— Люди для творення добра! Твори добро з любові!

Підвела голову з подушок і сіла на постелі.

З темені, що м'яко оповила все живе і мертве, виринає перед нею голова її старенького учителя, що вже давно вмер.

Дівчина наче тепер ще чує слова свого вчителя:

— Хочеш бути справжньою людиною і справжнього зазнати щастя — стань ангелом, добродієм народу, між котрим ти виросла й живеш.

Від тих слів, які учитель їй пригадував у різнім виді і при кожній нагоді, спливала на її вразливе серце сила, що поволі перемінювала й перетворювала всю її істоту.

Дотепер вона собі усвідомила порожнечу й марність найближчого свого окруження. Вона переконалася, що всі оті графи, барони, шляхтичі і їхні всі прислужники — це не тільки люди без глибокого знання, не лиш визнавці безідейного вживання грубого, бездушного, звіриного життя, але й люті вороги народу, між котрим живуть.

Мавка думала, що неможлива спільна життєва дорога для українського народу і для його великопанських відступників.

Або мусив би загинути народ, або чужі галапаси на його живому тілі.

Вона вірила, що український народ не згине, навпаки, йому призначене велике завдання в історії майбутності.

Мавка бачила лише одну можливість рятунку і справжнього людського життя для аристократії: навернутися назад на лоно українського народу.

Їй було дивно, чому аристократія, замість вести провід у культурному й народному житті, ішла і йде все у хвості історії, себто винародовлюється під впливом завойовника в ім'я низьких матеріальних інтересів.

Так само ця аристократія навернеться назад до українського народу, але чи в ім'я високої народної й культурної ідеї?

Ні, з низької самолюбної жадоби мамони.

Ось чому вона не хоче бути членом такої великопанськості, бо вона прийшла до висновку, що східно-галицька аристократія, відірвана від народу та позбавлена через те всіх ідейних основ життя, нічим не різниться від бездушності та безвартості всіх малих людей, котрі міняють або продають своє народне й людське «я» в ім'я клича: «Де добре, там рідний край».

Ось тому вона недавно почала уважати себе українкою на превелике згіршення і сміх її найближчої рідні й сусідів.