Син землі
Шрифт:
— Він має Куценкове убрання на собі! Він украв Куценкову одежу! — кричали селяни.
— Бійтеся бога, люди добрі,— тремтів управитель,— я бідний подорожній... Я йду до Милятина на відпуст... Я жодного Куценка не знаю...
— А пана Пенкальського знаєш? — питав Панько Гавриш.
— Не знаю... — боронився управитель.— Чую тільки від вас, що це якийсь лайдак... Я порядний чоловік... Я богу душу винен...
Гавриш до нього:
— Ти богу душу винен?.. Таж тобі аж світиться з лиця, що з тебе злодій, душегуб! Ти украв
Протягом кількох хвилин селяни скинули з нього убрання й сорочку.
Не обійшлося й тут без кількох штовханців для управителя. Але він був рад, що вийшов з життям. Пірнув у панські коноплі, де його уже ніхто не зачіпав і там лежав та думав, як дістатися додому.
Селяни віднесли Куценкові убрання в ліс. Коли ж довідались від нього, що той пройдисвіт і злодій — це Пенкальський, то деякі аж рачки з лісу лізли з веселості та втіхи.
XII
З книжкою на колінах сидів Іван Куценко під сосною та вдивлявся у пахучу зелень гущі, у якій недавно відчинилось віконце, щоби показати йому мавку, його долю.
Здавалося йому, що синє небо нахилилось дуже низько над землею, примостилося на темних верховіттях лісу, щоби зблизька приглядатися, як буде виглядати дивна стріча найщасливішої, найкращої жіночої істоти з нуждарем та викидьком життя.
Щоб довідатись, яка таємна і незглибна сила може звести на спільну розмову горду графську доню з найбіднішим сином мужика.
Мабуть, уся природа в лісі почувала, що небавом станеться щось надзвичайне тут.
І ось пополудневе світло сонця розіллялося іскристо — самоцвітним морем на весь ліс.
І вистелило темні сплети верховіть казково тканими світляними хустками.
Позолотило тут і там чатиння на землі й облило повінню вирійно-серпанкового проміння зелень папороті і кущів.
Розснувало перлоцвітне павутиння соняшно-промінних струн і пов'язало ними гілля з гіллями, кущі з кущами й людську душу з небесами.
І на ті таємні струни світла сіли пташечки, одіті й обжемчужені промінням сонця.
І співають, і щебечуть вічну пісню молодості, радості і весни життя.
Розтужена, розмріяна душа сама переміняється у соняшно-світляну пташку.
І на стрічу зелені лісів і синяві небес і безконечності світів співає пісню одушевлення й захоплення:
— Хвала життю!
* * *
Чим більш Іван дивився на зачинене віконце зелені, тим більше неправдоподібним видавалося йому, що мавка прийде.
Як могло статися те, про що уява нуждаря ніколи не була в силі мріяти й у сні недуги та гарячки?
А проте розказується у казках про горді та чудові царівни, що цікавилися долею забутих, найнещасливіших молодих людей.
Одначе це лиш туга, мрія і поезія, що вириває душу зі сніжних обіймів марної буденщини і сірої та морозної дійсності.
Та невже ж лиш дійсне те, що тільки око бачить: кущ переді мною... порохнявий
Чи дійсне тільки те, що вухо чує: п'яний регіт алкоголю... скрегіт злоби... гук гармат... зойк... проклін?..
Невже це не вища, справжня дійсність: полум'я, чуття і туга, думка і образ мрії, для якої і якою дух живе, кривавиться, паде в знесилля, щоби знов піднятись до висот надземних?
* * *
На книжку глянув, що лежала на колінах.
«Метаморфози» Овідія.
І несподівано Іван почув, як мовчалива мудрість оцієї книжки починає нове світло сіяти в його душі.
Пригорнув книжку до грудей і думав:
«Тобі, мій друже, книжко, я завдячую, що я побачив мавку.
Завдяки тобі знайшов я мрію, що мене, нуждаря, зробила найщасливішою людиною».
Поцілував книжку і присягнув на неї: чи мавка явиться йому, чи ні, він од сьогодні продовжатиме науку, яку людська злоба йому перервала.
Тепер, коли явиться мавка, він не стане перед нею, як жебрак, непотріб і ледащо, лиш як молода людина, котра віднайшла загублений свій шлях.
Тим більшу вдяку та пошану відчуватиме до мавки, бо лише вона одна доконала чуда, що не вдалося нікому перед тим: вона несвідомо спонукає його не плисти порохнявою колодою по крутіжі життя, лиш вибрати собі мету і прямувати всіма силами до неї.
XIII
Нараз Іванові прийшло на думку, що мавка могла забути, на котрому місці він сидить.
Може, вже вона у лісі, та не в силі віднайти його?
Мерщій устав і тією самою стежкою, на якій шукав її після першої появи, вийшов крізь гущавину молодих сосон, малин, ліщини на дорогу, що здовж потока через ліс вела.
Не побачив її та чим худше вернув на своє місце, збентежений думкою, що, може, вона якраз тепер туди зайшла, та не застала там його.
Успокоївся трошки, як її не стрінув.
Щоб дати знак, де він находиться, почав проказувати напам'ять пісню про дівчину-гомін.
Кілька разів її виголосив і наново починав.
Коли проказав слова:
— Наче смерть будить зі сну, своїм словом весь ліс роздирає:
«Люба, кохана моя, доле моя і світло моє ти,
Прошу, благаю тебе, обізвися, скажи мені, де ти?..»
Нараз донеслось до нього далеко, лелійно-розвійне, примарно-чародійне:
— Де ти?..
Куценко зблід.
Гаряча струя вдарила йому на груди й піднеслась до горла.
Він зірвався зі свойого місця і сів на довгий пень сосни, котру недавно буря вирвала з корінням, і впер очі у зачинене віконце зелені.
Ось віконце відчиняється. А в нім являється вона, її надземне, чарівне обличчя листям обмережене. Сонцем опромінене...
Він дивиться на неї, оголомшений, захоплений, стривожений. Його серце стукотить, начеби хотіло розірвати груди. Боїться, що не буде в силі встати й вийти назустріч їй.