ЩО БУЛО ПОТІМ
Шрифт:
— Професоре… Товариші!.. Я вас дуже прошу. Це, звичайно, так важко повірити. Але запевняю вас. Їх треба за всяку ціну оживити. Це важко. Але, запевняю вас, ви це можете. Я розповім вам. Я маю всі матеріали. Вони вмерли. Власне, вони перестали жити… Тобто я хочу сказати, що цей стан…
Сахно захвилювалася і збилася. Але на допомогу їй прийшли обставини. Під вікном раптом гучно ревнув клаксон автомашини. То під’їхала замовлена на дев’ять п’ятнадцять машина. Вона мала розвезти лікарів.
Професор Харловський звільнив свій рукав з рук Сахно і, обминувши її, пройшов
Сахно хутко пішла за ним. Але не до передпокою, а тільки до першої кімнати. Там вона кинулася до вікна. Вона легко зітхнула, коли побачила, що під вікном спинилося авто і з його кабіни саме вилазить двоє людей. Один був мужчина в цивільному пальті, друга була жінка в шкуратянці військового типу.
Професор Трембовський та доктор Івановський і собі нерішуче рушили до першої кімнати. Вони були ні в сих ні в тих і досить безпомічно перезиралися за спиною Сахно. Випадок був патологічний. Перед ними був екземпляр маніяка. Смерть, трагічна загибель двох близьких людей, мабуть, брата й батька, тяжко потрясла її психіку. Тут потрібен не консиліум, а карета з психіатричної лікарні. Але тим часом її треба якось заспокоїти. Правда, це не їхня — хірургів — справа, але все ж таки вони лікарі і люди, певна річ…
Клаксон загув удруге — голосніше і довше. Вони скосили очі на вікно і прислухалися до звуків з передпокою. Там грюкав, взуваючи калоші, розгніваний професор Харловський. Потім він стукнув палицею, сердито прокашляв і гримнув за собою дверима, його палиця і калоші прочовгали по сходах згори вниз. Знизу вгору, йому назустріч, поспішно протупотіли дві пари невідомих ніг.
Клаксон тепер уже загув безперестанку і нетерпляче.
Професор Трембовський і лікар Івановський рішуче підійшли до Сахно. Треба кінчати. Їм також треба було поспішати. У професора Трембовського операція. У доктора Івановського лекція. Вони вже умовилися. Доктор Івановський заговорить пацієнтку, тим часом професор Трембовський напише записку до психіатричної і пошле її з таксі.
Проте йому не пощастило це зробити. Саме як він дістав олівця, рецептурну книжечку і збирався писати записку, двері до передпокою знову гучно грюкнули, і двоє голосів, міцних і голосних, сполохали напружену тишу квартири, заселеної мертвими, хворими і лікарями. Дзоє — чоловік і жінка — простували сюди, жваво балакаючи. Вони хутко пройшли передпокій і, широко розчинивши двері, вбігли до кімнати. Саме — вбігли. Інакше не можна сказати про такий раптовий прихід, такі рвучкі рухи, гучну мову, всю їхню піднесену поведінку, таку несподівану й недоречну тут, біля двох мерців.
— О! — скрикнула жінка в шкуратянці. — Ми, мабуть, трохи спізнилися? Професор Харловський мало не перекинув нас, вискочивши з дверей. Значить, консиліум уже закінчено? Ну? ну? І як діла, товаришу професор?
Професор Трембовський потер руки і здивовано випростався. Він знову
— Пробачте! — чемно й холодно похилив він голову. — Про які діла питаєте ви мене?
Дівчина у шкуратянці весело підморгнула професорові.
— Та годі, професоре! Ми чудово поінформовані!
Юнак у цивільному пальті вирішив за потрібне втрутитися. Він почервонів і соромливо вклонився професорові.
— Товаришка питається про Чіпаріу та Йонеску, професоре. Нам так не терпиться знати результати вашого консиліуму.
— Чорт забирай! Які такі Йімпаріу та Чонеску?
— Чіпаріу та Йонеску, професоре! — поправив юнак у цивільному пальті.
Професор Трембовський глянув на нього, на доктора Івановського, на Сахно, тоді знову на двох, що прийшли. Він нічогісінько не розумів. Він був збитий з пантелику. Він навіть покинув потирати долоні.
— Ви це до мене говорите? Чи, може, ви сплутали мене з ким іншим? Я — професор Трембовський, а це — мій колега, доктор Івановський. Про що ви маєте спитати професора Трембовського та доктора Івановського? Про яких Чіпаріу та Йонеску йде мова?
— Вони скоро будуть жити? — дівчина у шкуратянці була страшенно нетерпелива і навіть не дала професорові договорити до кінця. — Про це ми й питаємо. Розумієте, товаришу професор, Чіпаріу ж комсомолець! Чудовий хлоп’яга! Та якби не він, хіба б повернулася товаришка Сахно з Румунії? Так би й пропала в сигуранці. А вона ж теж комсомолка. Розумієте, товаришу професор? Ви мусите оживити його якнайшвидше. Власне, добре було б, щоб він встиг уже побувати на обласному комсомольському зльоті. Це в п’ятницю. Ви ж розумієте: для нього, що ніколи й не гадав потрапити до нас, в СРСР, це ж ціла подія в житті! Ні, товаришу професор, ви вже, будь ласка, не затримуйте його!
Професор Трембовський витер холодний піт з чола і знесилено сів на гору чемоданів з різноколірними багажними наліпками залізниць різних держав. Він був остаточно приголомшений.
Нарешті Сахно скористалася з хвилинної паузи й повернула собі втрачену ініціативу. Вона насамперед гримнула на дівчину в шкуратянці й запропонувала їй помовчати. Потім вона сказала юнакові в цивільному пальті, що вони тільки наробили нерозберихи, бо ще нічого не з’ясовано і розмова з консиліумом щойно почалася. Після того вона повернулася до професора Трембовського і перепросила його за ввесь цей розгардіяш. Аж тоді вона взялася роз’яснювати й саме непорозуміння.
Дівчина в шкуратянці, виявляється, була секретар райкому комсомолу, на прізвище Петрова. Її товариш — теж комсомолець, до того ж студент медик, один із слухачів професора Трембовського в медичному інституті. Прізвище його Коломієць. Їхня несподівана поява була якнайтісніше пов’язана з отим автомобілем, який точно на дев’ять п’ятнадцять обіцяла приготувати Сахно, щоб розвезти лікарів по закінченні консиліуму. Це авто їй дали з райкому. Петрова і Коломієць заскочили разом із ним дізнатися, яке ж буде вирішення консиліуму. Долею двох трупів у сусідній кімнаті, виявляється, вони були надзвичайно заінтересовані.