Щит і меч
Шрифт:
— Професоре, — жваво обізвався Будгофт, — я цілком до ваших послуг. Вам треба кислотні розчинники для трупів умертвлених вами немовлят? Скільки палива можна заощадити! Адже ви, здається, відправляєте їх у крематорії?
— Вам не слід багато пити. І, до речі, серед моїх пацієнтів немає ніяких немовлят. Ви все перебільшуєте.
— Применшуєте, ви хочете сказати?
— Облиште, Карле! Кожен із нас робить своє діло.
— Робить, але по-різному.
Професор, ніби не розчувши, люб'язно налив по вінця коньяку у вузький зверху і широкий
— Слухайте, пане Шік. Знаєте, як карають військовополонених у нас на будівництві?
— Якщо порушення не дуже злісного характеру, кладуть на козли і дають не більше як 25 ударів по м'яких частинах тіла.
— А хто лічить ці удари?
— Звичайно, сам винний.
— А коли він після 10–15 ударів втрачає свідомість?
— Роблять перерву.
— І хто ж мусить потім лічити далі?
— Він же.
— Але людина, що тільки-но прийшла до пам'яті, не спроможна лічити.
— Звичайно.
— 1 тоді його забивають на смерть?
— Солдати діють за інструкцією, — нагадав Шік. — Лічити мусить винний, і йому ж гірше, що він не використовує цього права. — Запитав уразливо: — Вас самого хіба не шмагали в школі? І батько не шмагав? Дивно!
Щоб пригасити лютий спалах Будгофта, Вайс запропонував йому прогулятися парком. Той, трохи зніяковілий через свою запальність, охоче погодився.
Темні шеренги лип з цурпалками обрізаних гілок, льодова кірка на доріжках, тонкий жалібний місяць… Обличчя Будгофта було майже таке ж біле, як його волосся. Він сказав Вайсові з відчаєм у голосі:
— Ви не уявляєте, яке це пекло — табори!..
— Чому ж не уявляю? — Йоганн усміхнувся. — Ви, очевидно, забули, до якого роду служби я належу?
— Але ж ви не гестапівець?
Вайс відповів:
— За переконанням — ні.
Будгофт підхопив жваво:
— Ви маєте рацію, серед нас є гестапівці не за фахом, а за складом мислення.
— Ви маєте на увазі тих? — Вайс кивнув у напрямку до будинку.
Будгофт запитав:
— Ви вважаєте, що я був не правий, коли сказав, що Освенцім — центр работоргівлі?
— Я думаю, ви помиляєтесь.
— А чому?
— Є й інші райони таборів, не менші за масштабами.
— О! — радісно вигукнув Будгофт. — Ця ваша поправка дає мені надію, що ви не засуджуєте мене за мої слова.
— Навпаки! Я просто вважаю, що ви були не зовсім точні, характеризуючи наше місто.
Будгофт поскаржився:
— Готель, де я живу, переповнений представниками різноманітних фірм, що прибули придбати робочу силу. І, оскільки я тут уже майже абориген, вони звертаються до мене за порадами. Адміністрація табору збуває їм людей, які перебувають у такому стані, що половина з них помирає в дорозі. Це не так збитково, як дещо незручно для фінансової звітності, яка мусить зберігатися в архівах фірми.
— І що ж?
— Ну,
— А до чого тут ви?
— Ну як же! Філіали «Фарбен» тут заснувалися давно, і співробітники управління робочою силою концерну вдалися до особливої бухгалтерської методики, щоб зашифрувати такі збитки.
— Виходить, представників інших фірм турбує етична сторона справи? — запитав Вайс.
— Так. І, очевидно, тому, що все це злочинно і мерзенно.
— Але це запроваджено імперським урядом — виходить, законно. І, я чув, навіть встановлено сталі ціни, щоб не було спекуляції людьми.
— Ви серйозно?
— А хіба до цього можна ставитися інакше, ніж серйозно? — в свою чергу запитав Вайс. — Але я просто констатую, що ми, німці, узаконили торгівлю людьми і це не зовсім співпадає із загальнолюдськими законами.
— Але людство нас ненавидить! — у відчаї вигукнув Будгофт.
— Ви гадаєте, що ми, німці, заслуговуємо ненависті?
— В очах інших народів — так.
— Але оце ваше визнання свідчить про те, що є різні німці.
— Ви хочете сказати, який я німець?
— Ви вже сказали.
— Я не все сказав. — На блідих щоках Будгофта виступили червоні плями. — Серед німецьких робітників, які керують на будівництві військовополоненими, є такі, що, незважаючи на те, що самі можуть опинитися в становищі цих в'язнів, всіляко їм допомагають. Адже цих наших робітників відібрало і перевірило гестапо як найбільш надійних і відданих рейху. Але ось недавно одного з них стратили за те, що він допоміг втекти групі в'язнів. І він не сам допомагав їм. Та коли втікачів спіймали, вони нікого не видали. Це справило дуже важке враження на всіх наших робітників.
— Чому важке?
— Ну як же! Росіяни — наші вороги, і вони могли назвати імена десятків німців, помститися нам, бо всіх тих, кого назвали б, безперечно, стратили б. А вони жодного не назвали. Під час втечі вони вбили охоронників, а наших двох робітників тільки зв'язали.
— Здасться, у радянських це називається почуттям пролетарської солідарності?
— Я не знаю, як це у них називається, але, як наслідок, існує думка, що серед наших робітників виникло щось на зразок таємної організації допомоги росіянам.
— Ви повідомляєте про це мені як співробітникові абверу?
— Ні, зовсім ні. Просто мені здалося, що ви… — Будгофт завагався.
— Що вам здалось? — суворо запитав Вайс.
— Ну просто, що вам не дуже симпатичні гості пані баронеси, товариство яких ми залишили.
— Ви помиляєтесь.
— Ні, — рішуче заявив Будгофт. — Я настільки не помиляюсь, що заявляю вам тут: я симпатизую моїм робітникам більше, ніж усім цим панам.
— Вам не варто багато пити, — делікатно докорив йому Вайс. — І ще більше не варто в такому стані будь із ким бути відвертим.