Щит і меч

Кожевников Вадим Михайлович

Вона не вважала за потрібне звертатись до рятівних засобів косметики: підмальовувати зморшки, красити збляклі, сухі губи. І одягнена вона була, як завжди, недбало. Так само не змінився й вираз її обличчя: суворий і в'їдливий.

Про Ольгу вона сказала невдоволеним тоном:

— Ця дівчина поводить себе так, ніби її присутність становить для мене велику честь. Ледве відповідає на запитання. Сидить, втупившись у одну точку, я запропонувала їй оглянути маєток, вона відмовилась. Я ознайомила її зі своїм родом. Вона зухвало відповіла, що в Росії родовідні книги цінують

лише тваринники для відгодівлі племінної худоби. Я не для того так терпляче поставилась до цієї росіянки, щоб моє старання виявилось марним.

— Ваші заслуги оцінить абвер, — нагадав Вайс.

— Ну що може для мене зробити ваш абвер! — зневажливо кинула баронеса. — От коли б мені запропонували інший, прибутковіший маєток. Адже я змушена сама про себе дбати. — І наказала Вайсові: — Ідіть до своєї підопічної. Вона у вітальні.

На звук відчинюваних дверей дівчина повернулася, не кліпаючи, якось дивно глянула кудись повз Вайса. Погляд її нічого не виказував, крім очікування. Вона запитала:

— Ну?

— Що з вами?

— Ах, це ви! — І сказала вона це так, ніби не бачила, хто увійшов, а впізнала Вайса лише після того, як він звернувся до неї.

Вайс запропонував прогулятися до парку. Ольга рішучо відмовилась.

— Я дуже прошу, — ще раз настійливо повторив своє прохання Вайс.

— А коли я все ж не погоджусь, ви мене приневолите?

— Так, я буду змушений. Мені необхідно поговорити з вами.

У вестибюлі він знайшов її пальто і подав їй. Спускаючись сходами, вона трималася за поручні. Вайс хотів ввічливо пропустити її вперед, але вона зупинилась і стояла доти, поки він не пішов попереду.

Вона невпевнено йшла по розчищеній від мокрого снігу алеї, не дивлячись на землю, ступаючи по калюжах так, ніби спеціально хотіла намочити ноги. Обличчя її мало дивний, болісно-заклопотаний, зосереджений вигляд.

Коли Вайс звернув на бокову доріжку, дівчина, ніби машинально, продовжувала йти алеєю. Вайс гукнув її. Вона повернула на його голос, пробираючись крізь чагарник.

Вайс зупинився і, коли дівчина наблизилась, різко махнув рукою перед її обличчям. Вона навіть не відсахнулась, не примружилась, тільки повіки ледь здригнулися.

Вайс знав, що від голодування на якийсь час втрачали зір не лише більшість в'язнів у концтаборах, але й ті, кого гестапо специфічним способом допитувало. Такі періоди сліпоти наступали раптово.

Дівчина, очевидно, не бачачи Вайса або, можливо, ледь розрізняючи його, ніби крізь туман, мабуть, відчула на собі уважний погляд. Вона поспіхом відвернулась.

— Ніно! — рішуче сказав Йоганн і, взявши її за плечі, примусив повернути до нього обличчя. — Ніно, — повторив він. — Я все про вас знаю!

Дівчина напружилась усім тілом і раптом, вирвавшись з Вайсових рук, спотикаючись, побігла по доріжці. Йоганн наздогнав її.

— Ну, — наказав він, — не робіть дурниць.

Він старанно продумав інформацію Центру про цю «Ольгу», і висновок, до якого він зараз прийшов, здався йому єдино правильним.

Він заговорив з нею спокійно, впевнено:

— Ольга евакуювалася разом з інститутом у Свердловськ. А ви Ніна.

Ваш батько живий, і ніхто його не репресував. Єдине, що мене зараз цікавить: з якою метою ви видаєте себе за Ольгу? І добре, коли ви скажете правду. Від цього багато чого залежатиме для нас з вами.

— А коли я нічого не скажу?

— Як хочете, — сказав Вайс. — В такому разі залишайтесь тією, за яку ви себе видаєте.

— А хто я зараз?

— Наскільки мене інформовано, німецька агентка. Зрадниця Батьківщини. Так?

— Слухайте, — тихо вимовила вона, — ви хочете мені довести, що ви не такий німець, як усі?

— Припустімо…

— А можливо, ви просто…

— Ви не вгадуйте, — порадив Вайс.

— Добре, — сказала дівчина і гірко додала: — Власне, мені зараз уже нічого втрачати.

— Саме так, і коли командування довідається, що ви майже нічого не бачите, вас однаково кинуть як непотрібну назад у табір. — І Вайс додав безпощадно: — Кому потрібні сліпці!

Ось що Йоганн почув од дівчини.

Так, дійсно, її батько взяв у свою родину Ольгу, дочку репресованого полковника. Потім, коли почалася війна, Ніна стала санінструктором в частині, де комісаром був її батько. Попала в полон. Якийсь зрадник доніс німцям, що вона зовсім не дочка комісара. Вирішив він так тому, що батько поводився з нею на фронті суворо, зовсім не так, як рідний. До того ж зрадник цей знав од когось, що комісар узяв у свою родину дочку репресованого полковника. От він і подумав, що Ніна не комісарова дочка, а дочка репресованого. Так він і доніс німцям, додавши, що батько дівчини колишній начальник штабу, визначний військовий діяч. На допитах Ніна спочатку все це заперечувала. А потім товариші порадили їй не чинити опору гестапівцям, назватись тією, за яку її вважали, — Ольгою — і підписати всі папери, як вимагалося. У розвідувальну школу вона пішла, сподіваючись, як тільки закинуть у тил, знищити свого напарника і втекти.

І коли дівчина, закінчивши розповідь, сказала, що тепер Вайс може видати її гестапо чи розквитатися з нею на свій розсуд, він відповів не одразу. Він вагався. Чи повірить йому Ніна? Чи зуміє, коли довідається, хто він, стримати радість, яку — Йоганн знав до зі свого досвіду — іноді важче приховати, ніж найгіркіше розчарування?

Він сказав удавано байдуже:

— Я так і думав, що ви обманюєте. Але мене все це не стосується. Мені доручено супроводжувати вас під час вашої відпустки. Та й годі. Затямте: цієї розмови між нами не було. Все залишиться по-старому. Ви Ольга. Про очі не турбуйтесь: знайдемо лікаря і використаємо останні дні на лікування.

— Ви сам не той, за кого себе видаєте! — переможно сказала дівчина.

— Ви що ж, думаєте, серед нас, німців, немає порядних людей? — І промимрив: — І, крім того, ви така гарненька, що я, безумовно, можу відчувати ніжність до вас.

— Ніжність? — презирливо сказала дівчина. — Зовсім ви не такий.

— А який?

— А якою ви хочете, щоб я була?

Вайс поклав руку їй на плече, попросив:

— Будь ласка, намагайтесь бути такою, якою ви були. Зможете?

Дівчина кивнула головою.