СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

Леви і тигри лишилися десь ліворуч, слонів я теж обійшла. Через мавп проходили – як же їх обійдеш, коли їх так багато? Пробиралися серед рук, ніг, хвостів, голів, зубів, сонних мутних очей…

Я не стомилась, і звірі всі були хороші, може, ще тому, що дуже чисті, нічим не пахли. Це я ще серед птахів помітила, як можна було би пробратися через таке величезне пташине сідало і не задихнутися? На фермах он кури какають на спеціальний конвеєр, і то – спробуй зайди на ферму, аж в очах сльози! В звіринці пахне звірами і тирсою. Та навіть у цирку добре

пахне кіньми.

Ці звірі зовсім не пахли.

Зовсім.

Навіть шерстю.

І пташка моя не пахла пір’ям.

"Тепер буде простіше! – сказала вона мені, як вибралися з-під чогось із копитами, рогами і плямами на короткій шерсті. – Тепер знову під гору, і є стежка".

Стежка вела вгору по камінню.

На кам’яних схилах, куди ми почали дертися, було трошечки сонячних плям і багато-багато всякого гаддя.

Не люблю крокодилів, змій – великих, дуже великих і величезних. Всіх із трикутними головами, що значить – отруйних. Не люблю і вужів, ящірок та саламандр, ігуан і різних-різних-різних, не знаю, як звуться, а папірчиків із поясненням, що це таке, на них наліплено не було. В птиці питати не можна – бо людський голос їх будить… Це буде жах, як ці всі… штуки попрокидаються!

"Дивись! – цвірінькнула пташка. – Он вони! Динозаври!"

З гори їх було видно – ціла долина. Динозаври не спали. Бродили, сумні і кволі, великі і малі, ніхто нікого не їв, між ними траплялися мамонти – дрібненькі, як собаки, як дивитися звідси, вони були різнобарвні, дуже яскраві і плямисті, зовсім не як у тих Олегових фільмах, що він любив дивитися про праісторичні часи, де їх малювали сірими, тут – просто веселка, просто крильця метеликів, а над усім цим різнокольоровим місивом літали шкіряні птеродактилі, теж смугасті – червоні, сині, розмальовані візерунками, – і дивні пташки з зеленими і червоними грубими пір’їнами.

"Побачила! Я бачила динозаврів! Я їх бачу! – захлиналася від захвату пташка. – Давай спустимося?"

"А ти сама не можеш?"

"Я? Сама? Я ж…"

"Ти мене доведеш до істєрікі, падружка! – гаркнула Наташка прямо над вухом. – Шо за самодєятєльность? Тобі нормальним язиком сказано – поведе Неті, а ти шо витворяєш? Нє, ну ти, блін, даєш! Ну ти, блін, вабщє!"

Пташка, побачивши Наташку, спробувала сховатися за рештками мого стриженого волосся, але Неті її звідти видерла.

"А ти? – гаркнула на пташку. – Ти понімаєш, шо нарушать нєльзя? Присплю!"

І, розмахнувшись, вона кинула пташку кудись назад, та свиснула і полетіла під похмурим небом, як метеорит, залишаючи вогняну смугу за собою.

"Динозаврів їй треба було побачить! Завела тебе, блін, куда не треба! Не могла мене подождать, нє? Нада було пертись? Тепер ми спізнились із-за тебе на корабель, прийдеться на попутних! Нє, ну ти мене просто до сказу сьодні доведеш! Сказано тобі – слухайся і не… Ай, да ну тебе. Іди з моїх очей, бо я щас дуже свірєпа. Давай-давай!"

"Куди? Між динозаври?"

"Блііін! Шо ви всі причепились до динозаврів? Динозаври! Капєц! Ще раз кажу – слухаться мене нада! Понімаєш, чи ти тупа?!"

"Ти мені скажи,

куди йти. Чого кричиш!"

"Та он туди!"

Я глянула. "Он там" були якісь водорості, високі, як дерева, тільки в’ялі, обвислі і ніби политі де-не-де синьою фарбою. Я пішла між них, і сонце почало меркнути, ніби настав вечір. Стежка дедалі ширшала, поки не перетворилася на алею в парку, тільки замість дерев росло те щось, чому назви нема.

Стемніло, ніби ніч, я спіткнулась і налапала підошвами черевиків бетонні сходи – зовсім тобі вихід зі Стрийського парку, он і ворота.

Свіжий, холодний вітер.

Я вийшла за ворота парку – і опинилася в туалеті третього вагону.

Електричка стояла.

Я швидко вистрибнула з неї: боялася трупа. Електричка рушила, і я подумала, що я ідіотка. Де це?

Якийсь перон.

Ніч.

Голова болить.

Пішла за людьми у вокзал.

Вокзал був дивний.

Старий такий, на стінах написи: "Залъ ожидания для пассажировъ первого класса", "Залъ ожидания для пассажировъ второго класса", і для чогось – пам’ятники Леніну, я їх аж три надибала, поки шукала розклад електричок.

Ще до того, як знайшла його, зрозуміла, що це – Козятин.

Мені ще болів обпечений фастівською кавою язик, і тут я попила водички, а потім все-таки купила пива.

Електричка на Шепетівку – наступну мою злощасну пересадку – відходила за три години, я сиділа між пасажирами невідомо якого класу, але пахли вони добряче, аж у носі щипало.

Подивилася на своє пиво, але мені згадався його смак, київські бомжі і вперше побачений труп цигана Крадія… Ковтнула гірку слину і сховала пиво в рюкзак. Може, потім знадобиться.

Спробувала заснути, але весь час з’їжджала з твердого стільця, як тільки задрімаю, а крім того, було дуже холодно.

Вокзальна світла ніч, оголошення про поїзди, сизі люди, сонні очі, дохлі метелики.

Ліворуч від мене старенька бабця їла шпроти з бляшанки, чмакаючи і заїдаючи цибулею, я ковтнула слину, облизнулась і подивилася праворуч.

Праворуч, на порожньому крісельці, лежала забута кимось газета, я взяла її і стала читати дурні статті про те, як знаменита модель готує собі сніданки і яка хата в якогось продюсера, що його прізвище я вперше побачила якраз у цій газеті. Нічого, підійде, аби не думати про смачні шпроти з цибулею.

Блукаючи поглядом між фотографій і анекдотів, я помітила щось дрібно написане олівцем, так дрібно, що насилу розбереш, шумерським, звичайно: "Коли в підземний світ зійду я, – було там написано, – коли в підземний світ ввійду я, на кручах поминальних заплач про мене, забий у барабани, богів обійди, лице роздери…" І хоч тут не було слова "Інанна", я й так зрозуміла, що це знову цитата з того самого… чого я не читала.

Навіть не злякалася, тільки цікаво – хто це все пише?