СІМ ВОРІТ

Захарченко Олена

І ми попрощалися.

Я пішла до якогось вокзального ларьочка, купила собі кави і випила її швидко, обпікши язика. Колись, як я ще маленька була, при кожному вокзалі був ресторан чи кафе. Он Станіслав Лем яке розкішне майбутнє придумав у "Поверненні з зірок", а ресторан із танцями на вокзалі таки є в тому його майбутньому, придумати вокзал без ресторану в нього фантазії не вистачило.

Ну, але все.

Каву допила, скоро їде електричка на Вінницю, вона через Козятин, там вийду і пошукаю, чим добиратися далі.

Сподіваюся, більше нічого зі мною не буде…

І нічого мені тепер не страшно, бо що б зі мною не трапилось – Елфі мене врятує.

Мій горобець.

Електричка

на Козятин стояла тут аж двадцять хвилин, але я насилу на неї встигла – боялася вийти на перон, щоб не лишатися там самій. Люди вже не дивилися на мене, як на ідіотку: я трохи позаплітала волосся там-сям, і почало здаватися, що так і треба.

В електричці не було де сісти. Ох і народу ж пре на ту Вінницю, і так пізно! І що воно за місто? Мені чогось здається, що дуже нецікаве, бо зі мною в класі вчився один хлопець на прізвище Вінник – він ще до Юлі щось там чіплявся (ми ж іще й однокласниці колишні до всього, за однією партою сиділи) – той Вінник був дуже нецікавим, слинявим типом, низеньким, занудним і банальним.

Електричку смикало і теліпало, смерділо брудним поїздом і потом багатьох людей, прямо перед носом у мене хтось читав газету з великими буквами і кольоровими сторінками.

Захотілося до туалету. Дарма я пила те пиво. Ще й каву. І води пляшку. Хотіла попросити, щоб якась бабця подивилася за моїм рюкзачком, але вартої довіри бабці не знайшлося, то я пішла проштовхуватись між людей із рюкзаком – він не важкий, там майже нічого немає.

До туалету довелося долати аж три вагони – туалети тут тільки у третьому, п’ятому і сьомому вагонах, як мені пояснив якийсь дід. Я вже йому подякувала і пішла, коли раптом зрозуміла, що візерунок на його маринарці був зовсім і не візерунком, а фразою: "Інанно, зоря сходу сонця, навіщо йдеш ти у Країну смерті? Чи не серце твоє кличе тебе?".

Серце в мене забилося швидко, як дурне.

Я глибоко вдихнула повітря, що пахло поїздом, і стала думати про силу Інанни.

Мені Шамаш – бог сонця – казав колись, що в Інанни має бути сім магічних знаків сили: сім предметів, які вона тримає при собі і ніколи нікому не віддає. Я думала, що він збрехав, бо коли стала Інанною, мені дали тільки тоненьке намистечко з синіх камінців, а більше нічого. Шамаш – він ще і досі Шамаш, хоч тоді вже був старий-старий, ледве ворушився – розповів мені тоді, що я матиму силу Інанни, коли знайду сім знаків сили, але я перепитала в Енкі, і той відповів, що не тільки так, сказав, що я можу ще пройти через якісь ворота, котрих теж сім, але – казав він тоді – так не треба робити, бо це смертельно небезпечно, а мені ніяк не можна помирати зараз. Я спитала, чи знала це та, що була до мене, але вона не знала і знати не хотіла, вона була черницею, все життя відмолювала свій тяжкий гріх, що вона – давня богиня Інанна.

Я постояла в тамбурі, подумала про те, що навколо діється, і спробувала зрозуміти, але від переляку ще більше хотілося до туалету, просто сил не було терпіти, і, нарешті, в третьому вагоні я знайшла косенькі дверцята, штовхнула їх, вдихнула туалетного смороду, зачинила… І побачила той самий труп.

Труп стояв, спершись об стінку, і тримав у руці здоровенного залізного ключа.

"Інанно, – прохрипів, – чим будеш платити?"

"Платити?"

"Корися законам нашого царства. Мовчи і виконуй наші обряди. Всесильні наші закони. Ми тебе не кликали. Сама прийшла".

"Та я ж уже заплатила!"

"За кожні ворота треба платити! За кожні ворота!"

"А скільки їх?"

Труп важко став переступати з ноги на ногу, хилячись то туди, то сюди, і намагаючись підійти ближче. Зараз він мені повидирає рештки волосся!

"В мене є документи. Грошей нема. Можу віддати".

"Які?"

"Читацький…

і… цей… студентський я вдома забула… ну, читацького вистачить?"

"Давай".

Я порилась у рюкзаку і знайшла читацький бібліотеки Вернадського. Він був красивий, синій, із моїм фото. Я з таким жалем поклала його на край залізного унітаза перед трупом. Знову новий робити треба буде. Труп брязнув ключем об двері туалету, я їх відкрила…

"А… ти вже? Ну пашлі…" – сказала людина, що сиділа за дверима на старому поваленому дереві, порослому мохом. Та сама Наташка.

Фастів-Козятин. Третя брама

"Дивись собі під ноги!" – сказала Наташка, не обертаючись.

Зелений плащ із капюшоном обгортав її аж до п’ят. Плащ був легкий, лопотів під невидимим вітром. Мені вона дала такий самий.

Кругом нас стояли прямі дерева – дуби, ясени, клени, липи, ялинки, сосни, пальми, кедри, граби, баобаби, секвої, смереки й інші якісь, яких я ніколи не бачила і не знаю, як називаються. Під деревами хиталися трави, дрібні неяскраві квітки й інші рослини, як папороть чи лопухи, ще якийсь полин, подорожники і таке всяке. По деревах вилися ліани, і наш плющ, берізка, виноград, і якісь тропічні з квітками, соковиті, аж хочеться вкусити, тільки вони, мабуть, гіркі, як алое. Сонце світило так, ніби воно висіло прямо над деревами, як лампи в теплиці. Хоча траву затіняло зелене і занадто пишне листя на розлогих гілках, але тут вона буяла, начебто росла десь у чистому полі.

"Наташка!"

"Га?"

"А багато людей ти водиш?"

"Та хватає. Через наш хід ідуть разні забобонні атеїсти і безбожники, або ще всякі оці… сонцепоклонники та рунвєровци, і ці ще… як їх? Ну корочє, не важно. Тільки я їх не вожу – відкрию ворота – і всіх дєлов, вони вже якось там самі розбираються, вони ж пруть не так, як ти, вони не живі, вони – фюрррр! – і, як комета, за секундочку вже і на мєстє… а тебе веди!"

"Я думала – ворота відкриває той труп".

"Крадій? Нє, він не по цьому виступає… це тут для тебе такий почот… Дивись собі під ноги!"

Ми йшли по м’якому моху. Ліс трохи змінився – стало більше пальм і всяких дерев, яких я ніколи не бачила. А крім того – повно квітів. Замість лопухів, полину та зілля під деревами, між деревами, по моху цвіли квіти всіх кольорів і форм. Білі лілії з червоними серединами, здоровенні гладіолуси, хризантеми – пухнасті, ласкаві, і ще, і ще… Не знаю, як вони називаються, ну оці, котрі, коли продають, то накручують на дріт, щоб не швидко в’янули. Ромашки! І сині, і білі, і жовті, і червоні, рожеві, блідо-блакитні… Тюльпани – аж в очах рябить від тюльпанів – блищать і пахнуть… Вони всі тут пахнуть, квіти, хто чим може, але невидимий вітерець зносить кудись хмару запаху… Майже не чути…

Цікаво, якщо я їх нарву великий букет, що зробить Наташка? Змусить мене посадити на місце? А чого – і змусить! А вони ще й поприростають назад, де росли. Тільки я буду по півдня шукати кожній квітці її стеблинку.

Квіти ставали все пишніші: і високі такі, як дерева, і нижчі бували – як кущі, з гілками-квітками, і зовсім малі, дрібненькі. Всі цвіли, всім вистачало простору і сонця якимось загадковим чином…

Я не знала назви жодної з них.

А потім ми дерлися через хащі зовсім доісторичні, не вистачало тільки липких, кусючих мошок і реву динозаврів – а то все було б, як у тих фільмах, що Олег любив дивитися. Сяде в неділю і дивиться, як якась потвора кудись іде, і динозавр динозавра жере! Заняттячко на недільний ранок!